Ви тут:: Бібліотека Cлово свідчення "Кара за Євангельську віру" свідоцтво Петра Базелюка I 27 мая 2009
 
 

Банер
 
 
 
 

"Кара за Євангельську віру" свідоцтво Петра Базелюка I 27 мая 2009

e-mail Друк PDF
Головна статті
"Кара за Євангельську віру" свідоцтво Петра Базелюка I 27 мая 2009
Сторінка 2
Всі сторінки
Бог явно потурбувався про своїх дітей : мій тато, хоча й з підірваним здоров’ям, але залишився живим. Його відпустили з шахти після того, як мама, продавши корову, дала гроші якомусь районному начальнику.

Тато повернувся додому у 1946 р., коли штучний голодомор, створений комуністичним режимом, тільки розпочався. Дякувати Богові, що тато повернувся і не дав нам навесні померти. Скільки разів він їздив у Западну за якоюсь живністю, беручи з додому що тільки можна було поміняти на картоплю або яке-небудь зерно. Більшість людей допомагали нашим злидарям, хоча були й такі, що проганяли з подвір’я, як собак бездомних.

Пам’ятаю, як тато в черговий раз поїхав у Станіслав за якоюсь поживою, а їхати треба товарняком зі станції Ларга. До станції 15 км люди йшли пішки. Вдома нас залишилося 4 душі: мама, дві старші сестри і я. У хаті - хоч шаром покоти. Надворі ніякої живності. А поміж людей ходила така приспівочка: «Ані курки, ні свині - лише Сталін на стіні».. Полізла мама на під на тому місці, де був жом, позмітала все, що там залишилося. Воно помістилося в кулаці. Бабка Сяня, вона нас завжди виручала, дала жменьку борошна. Зробивши невеличкого коржика, мама спекла це все на плиті. Розрізала на 4 шматочки. Хтось дав цибулину, яку теж поділили на чотирьох. З’їли ми оте, що було, і, помолившись, полягали спати. Десь опівночі я прокинувся, бо нестерпно ссало під ложечкою.

-    Мамо, мамусю, - став будити маму. Знаю, що вона не спить, але й не озивається, бо знає, чого я хочу.

-    Мамо, мамочко, - знову покликав.

-    Чого хочеш, синочку? - обізвалася мама.

-    Я дуже їсти хочу...

Замість відповіді, вона залилася гіркими сльозами, а через деякий час каже:

- Що ж я тобі дам, синочку? Нема у нас ні крихти хліба... Потерпи до ранку, може, приїде тато і щось привезе...

Вранці, щойно прокинувшись, питаю:

-    Ще не приїхав татко?

-    Ще немає, - відповіла, мама. - Іди, сідай на мур та й виглядай його.

Пішов я, сів на мур та й очі прогледів, а тато не йде. Аж під обід побачив його і щодуху побіг назустріч. Але, на жаль, у руках він нічого не тримав. Коли ми зайшли до хати, мама спитала його:

• Що трапилося, Антоне? Чому ти нічого не приніс?..

Нічого не зміг тато відповісти, спазми здавили йому горло. Відвівши погляд убік, щоб ми не бачили, заплакав і швидко вийшов із хати. Виявилось, що на під’їзді до станції Ларга, бандити всіх, хто їхав на даху товарняка, пограбували. Ніхто не смів їм перечити, бо боялися за своє ЖИТІЯ - могли поскидати з вагонів.

З горем пополам, але Бог допоміг пережити нам страхіття голоду, і в нашій сім’ї ніхто не помер. Тато придбав козу, і тільки таким чином ми вижили. Весною 1947 р., хто як міг, почали обробляти свої поля. Товсте лушпиння з картоплі обрізали кільцями, саджали прямо в поораний ґрунт і збирали небувалий урожай. Кукурудзу саджали по 1 - 2 зерна в гніздо, і Бог рясно благословив наші ниви, воздавши нам за ті страждання, які ми пережили у 1946-1947 рр.

Та нагрянула нова біда. На кожен двір було розписано обов’язковий план здачі хліба державі. Селом їхала підвода, а за нею йшли агент-збирач поставки, істрибки, озброєні гвинтівками, і сільські добровольці, (таких у наш час називають «бомжами»). Я запам’ятав, що у нас була дуже погана людина на ім’я Петро. Зайшовши в хату, він злобно вирячив очі, почав ображати маму непристойними словами.

«Побійся Бога, Петре, у мене малі діти - сказала мама. - Ви вже не один раз у нас були, все забрали».

Він угледів біля плити глечик із козячим молоком. У руках у нього був дрючок, яким він вмить розбив глечика. Хоч би сам випив, а то лиш би комусь зробити зло. Незабаром цю людину паралізувало, і він ще довгий час ходив на милицях, волочачи ноги, доживав свій вік. Мову у нього також відняло. У народі кажуть, Бог буком не б’є. Він довго терпить, але добре платить.

Шкільні роки

Восени 1947 р., коли голодомор уже скотився зі своєї вершини, люди від голоду не помирали. Я пішов у перший клас. Школа була у поповій хаті (за Румунії в ній жив піп). У коридорі стояв замурований казан, у якому варили баланду. Ми, малюки-школярі, з дому брали мисочку та ложечку, ставали в чергу, щоб отримати ополоник баланди та скибочку хліба товщиною з долоню. Виснажені голодом дітлахи миттєво випивати баланду через край, а хлібець, хоча б кусень, просили принести додому батьки. Та рідко кому вдавалося це зробити. Згадуючи ті часи, серце обливається, кров’ю і непрохана сльоза навертається на очі. Жахливий етап, у якому опинилася Україна під керівництвом безбожного, комуністичного, людиноненависницького, тоталітарного сталінського режиму, дався взнаки всім.

Семирічку закінчив у 1953-му. На два паралельних класи «А» і «Б» я один закінчив на «відмінно» і отримав похвальну грамоту. Давалася мені наука дуже легко, тому був улюбленцем майже всіх учителів. Та III чверть для мене була особливою. Директор школи прогнав мене додому, і я декілька тижнів не ходив до школи. А сталося це так.

Перевіряючи книжки, класний керівник, він же і вчитель фізкультури, не маючи навіть освіти, бо пас людських овець, проте був комуністом, на розвороті мого зошита побачив намальовану Біблію і такий підпис : «Терпение нужно вам, чтобы, исполнивиш волю Божью, полупить обещанное» (Євр. 10:36). Цього дня директора не було в школі, а на другий день перед уроками в учительській почався допит «злочинця», що скоїв такий ганебний, з погляду вчителя, вчинок.

- Хто тебе змусив це намалювати? - грізно запитав він. Я зіщулився й затремтів, як ягня перед вовком з байки Глібова, потім почав ревіти, що ще більше розізлило вчителя.

- Ніхто мене не змушував, - крізь сльози вимовив. - Я просто вчився малювати.

- Може тато змушував, або вуйко Семен?

- Ні! - заперечував я.

- Ти не признаєшся, отож відправимо тебе в Кельменці в МДБ. Там ти скажеш.

Уперше в житті я почув таке нове слово, і хоча не знав, що воно означає, проте зрозумів, що це щось жахливе. Я ще сильніше став ревіти. Раптом пролунав дзвоник на урок. Класний керівник сердито вигукнув:

- Хай іде в клас.

- Ні, - сказав директор, - таких учнів у радянській школі нам не потрібно. Нехай

забирає свої книжки і йде додому.

Весь у сльозах я вилетів з учительської, забіг у клас, схопив книжки і побіг додому, зрадівши, що нарешті знущання наді мною закінчилися. Вдома розказав татові, що сталося.

Із часом, взявши з мене обіцянку більше не малювати «такого», мене відновили в школі.

Отак життя гартувало мене з дитячих літ, готуючи до чогось більшого, чого тоді я ще не міг собі уявити.

Юність

Закінчивши семирічку, я як відмінник, міг вступити до будь-якого технікуму без екзаменів. Отже порадившись із татом, поїхав я до Чернівців вступати до будівельного технікуму. Бажаючих здати документи було надто багато. Підходив час до відправки потягу на Ларгу… Дуже стомлений, я повернувся трамваєм доїхав до вокзалу, сів у вагон і відразу заснув. Мене розбудили аж на станції Ларга. Прийшов додому, сказав татові, що не потрібно мені ніяких технікумів.

- Тоді йди бикам хвости крутить або камінь возити з каменоломні, що на Дністрі.

І я пішов працювати їздовим. Робота до душі та й по силі, і трудодень міг заробити, і в Дністрі покупатись, і виспатися, поки доїду до ферми. Швидко спливав час. У в 1957 р. я отримав права і працював у колгоспі водієм.

У 59-му поїхав по орпнабору на цілинні землі Казахстану. Так почалося моє зовсім нове життя без нагляду батьків. Спочатку працював у Кокчетавській області, а потім, до дня арешту, в місті Єсіль Цілиноградської області.

Арешт

Зустрівши там своїх одновірців, я остаточно став на вузенький, тернистий шлях віри в Бога, влився в церкву євангельських християн-баптистів. Церква не була зареєстрованою, що й стало підставою для арешту пресвітера церкви й мене, як активного проповідника Євангелія. Це сталося після чергового з’їзду КПРС, на якому її генсек Микита Хрущов закликав вести «беспощадную борьбу с пережитками прошлого, в частности с религиозным сектантством». У країні почалися масові арешти віруючих усіх напрямків. Мене заарештували 5 квітня 1963 р. Відбувалося це так.

Того дня, 5 квітня, через поломку машини я зійшов із лінії і заїхав у гараж. Одягнув комбінезон і заліз в оглядову яму, шукаючи причини поломки. Та через кілька хвилин механік покликав мене на прохідну. Я пішов і побачив двох здорованів у цивільному.

-    Я Базелюк. Що вам потрібно від мене?

-    Садитесь в машину.

Опинившись на задньому  сидінні  ГА3-69  у  брудному комбінезоні між  двома   чистенькими, я запитав :

- Хіба ж не можна було дозволити мені перевдягнутися? В автобусі залишилася новенька тілогрійка.

- Ничего, сойдешь и так.

Привезли мене в лінійне відділення міліції. Переступивши поріг, я побачив за столом ще одного, також у цивільному, котрий гаркнув:

- Слуишйте!

І він зачитав санкцію прокурора на мій арешт. Потім ще одну санкцію - на обшук у квартирі.

Приїхали на квартиру.

-    Показываите ваши вещи!

-    Які в мене речі? Все, що маю, на мені.

Забрали Біблію, пісенник, 4 рукописних зошити з віршами. Усе! Склали протокол на вилучені речі. Бачачи, що я не усвідомлюю, що зі мною відбувається, сказали:

- Возьмите с собой еды на три дня и теплее оденьтесь.

А в що одягтися, як фуфайка залишилася в автобусі? Довелося одягати кожуха. Привезли знову до відділення і закрили в камері попереднього ув’язнення. У камері нар було на чотирьох, а нас – п’ятеро. Як добре, що я був у кожусі з великим коміром! Під стелею розбите віконце. А вночі мороз. Замотавшись у кожух, я ліг на цементну підлогу біля нар. Бог явно потурбувався про мене і знав, що саме мені буде потрібно. Я подякував Йому. Так само колись апостол Петро, не розуміючи, що відбувається, заперечив Ісусові:

- Господи! Чи тобі мити мої ноги?

На що Ісус зауважив:

- Що Я роблю, зараз ти не знаєш, а потім зрозумієш (від Іоанна, 13).     

У моєму житті також багато разів траплялося, що я не розумів, чому діється так, а не інакше, а потім Бог давав зрозуміти, що Він знає все наперед, тому й турбується про Своїх чад.


Интересная статья? Поделись ей с другими: