Ви тут:: Бібліотека Публіцистика М. Черенков: «Церква сьогодні – не єдиний духовний авторитет»
 
 

Банер
 
 
 
 

М. Черенков: «Церква сьогодні – не єдиний духовний авторитет»

e-mail Друк PDF

Християни, що називають себе євангельськими, уже одним своїм іменем стверджують, що Євангеліє може міняти долі людей і суспільств в 21 столітті так само, як це відбувалося за днів життя Ісуса Христа; що євангельська звістка може бути зрозуміла для людей нашої епохи; що найголовніше – жива віра, а не наші уявлення про неї, культурні традиції й конфесіональні особливості.

Дамо найпростіше визначення словам, які ми винесли в назву статті. Церква – це не стільки суспільний і релігійний інститут, скільки співтовариство віруючих людей, які є об’єднані особистим і усвідомленим вибором віри. Плюралізм – твердження відмінностей і різноманіття як більш цінних, ніж подібність і єдність. Отже, ми висловимо кілька тез про те, як зберігається або міняється роль Церкви в сучасному плюралістичному суспільстві.

Після того, як багато традицій і догматів християнської віри було піддано критиці, а від деяких Церква навіть відмовилася, знову відновилися суперечки про суть християнської віри й про покликання церкви. Католицька Церква визнала теорію еволюції Чарльза Дарвіна, а Англіканська Церква більше не вважає обов’язковою віру в існування загробного життя – наскільки вони залишаються після цього вірними завітам першохристиянства? Що робить християнина християнином, а церкву Церквою?

Ми живемо в епоху, уже названу постхристиянською, у якій церква-інститут, що претендує на владу в суспільстві, цю владу втратила. Виникає питання, які виміри християнства, яке християнство може бути актуальним і затребуваним сучасниками, які шукають істину? Що залишається від християнства після відмирання його зовнішніх організаційних і культурних форм?

Саме Реформація й протестантизм уперше поставили ці питання на обговорення в церкві, і запропонували свої відповіді про суть християнства: Sola Scriptura, Sola Fide, Sola Gratia.

Sola Scriptura – Тільки Писання. Влада Слова Божого – єдина влада Церкви. Це не стільки влада, скільки обов’язок Церкви відкрити Біблію кожній людині (різного соціального стану, народу, культури, епохи) на зрозумілих йому рівні й мові. Влада Слова Божого вища за вплив церковної традиції та культурних особливостей, авторитету пастора й вимог держави.

Sola Fide – Тільки віра. Тільки вірою буде жива людина – вірою особистою й усвідомленою, що бере початок у живій церковній проповіді й самостійному вивченні Писання. Цим підкреслюється особлива роль особистості, її волі й розуму, цінність індивідуальності. Церква не може вирішити за людину питання спасіння, навпаки, вона повинна всіляко сприяти пробудженню й зміцненню особистої волі до віри. Громада створюється з вільних особистостей, кожна з яких має особливе покликання й вносить свій внесок у служіння.

Sola Gratia – Тільки Благодать. Особистість і громада віруючих живуть благодаттю, яка діє понад конфесіональних перегородок і місцевих звичаїв. «Дух дихає, де хоче» і діє не завжди відповідно до наших очікувань і уподобань, тому Церква – не система, ієрархія, бюрократія; але життя, творчість, чудо.

Для того, щоб Церква стала духовним авторитетом у плюралістичному світі, де конкурують тисячі релігій і сект, необхідна нова реформація – перехід від історичного християнства до живої віри.

Офіційне, історичне християнство переживає кризу та стає все менш авторитетним для індивідуалістичного суспільства. Індивідуалізм ухвалює лише те, що є значимим для окремої особистості. Церква повинна відповісти на виклик індивідуалізму, підкреслюючи гідність особистості, необхідність особистої віри, важливість неформальних, близьких міжособистісних (братніх) стосунків у громаді

Отже, в епоху плюралізму християнська Церква - не єдиний духовний авторитет, її владні монополії втрачені раз і назавжди. Відтепер стає очевидним для всіх: сила Церкви – не в її суспільних позиціях, але в людях, що вірують у Бога, що і є прикладом життєвої сили цієї віри. Майбутнє Церкви – у новім поколінні християн, активних у служінні, відкритих суспільству, здатних самостійно орієнтуватися в духовній ситуації часу й указати на абсолютні орієнтири сучасникам, котрі знаходяться у пошуку. Їх не будуть стримувати віджилі традиції й бар’єри, вони служать насущним потребам теперішнього часу й вірять у майбутнє, у вічну актуальність Євангелія.

Відомий релігієзнавець Віктор Єленський, задаючись питанням, чи пробиваються крізь сірий асфальт післярадянської реальності паростки надії, відповідав: «Я бачу ці паростки в співтовариствах мирян, що творчо мислять, для яких Літургія не закінчується після літургії.., у храмах, вщент заповнених тими, хто молиться, причащаються й каються, а не цікавим тільки народом. Молоді християни, що працюють із розумово відсталими й ураженими церебральним паралічем, не очікуючи не тільки винагороди, але й похвали від суспільства – це теж паросток надії. Можливо, у такі й подібні  їм групи й зміщується центр християнського життя. Що ж, оновлюючись, Церква залишається «тією ж». Хоча й залишається вона «тією ж», саме оновлюючись».

Будемо ж сподіватися й робити все залежне від нас, щоб євангельські церкви прийняли найактивнішу участь у цьому духовному відновленні, стали добрим прикладом і може статися, навіть очолили цей реформаторський рух.

Обговорюємо тему на Форумі

Публікація від 20.05.09

 

Интересная статья? Поделись ей с другими: