Ви тут:: Бібліотека Cлово свідчення Батько, мати та 16 дітей I 25 жовтня 2010
 
 

Банер
 
 
 
 

Батько, мати та 16 дітей I 25 жовтня 2010

e-mail Друк PDF

Кор.: Розкажіть, будь ласка, про Вашу родину. Мені відомо, що вона у Вас особлива...
Л.К.: Так, особлива, тому що у нас багато дітей – власних шестеро, двоє всиновлених, п’ять ми брали на виховання.

Кор.: Отже, усього тринадцять?
Л.К.: Ні, шістнадцять! Ще троє дітей, які закінчили школу-інтернат, деякий час жили у нас, допоки не влаштувалися в житті. Старша з них донедавна була у нас – дуже нам допомагала - і лише в цьому році перейшла мешкати в окрему квартиру. Вона вже фінансово достатня, може знімати квартиру й забезпечувати себе.
Так, вже минуло 8 років від того часу, коли ми утворили дитячий будинок сімейного типу. За порадою директора дитячого будинку, тоді ми взяли 7-річних, які вже повинні були йти до школи-інтернату. Справа у тому, що із подібних шкіл майже не всиновлюють, а із дитбудинку – так, забирають. Саме тому ми й узяли цих діточок.
Коли ми починали, то у нас було четверо першокласників – дуже веселим було життя! Я навіть наймала вчительку, щоб та допомагала у приготуванні домашніх завдань, тому що нереально було чотирьом першокласникам приділити належну увагу.

Кор.: Ви взяли цих першокласників, а скільки на той час у Вас було своїх дітей?
Л.К.: У нас було п’ятеро власних дітей, коли ми створювали дитячий будинок. Потім у 2005 році я народила ще одного синочка. До цього протягом 5-6 років ми просто брали дітей зі шкіл-інтернатів до себе додому на канікули.

Кор.: Що стало поштовхом до таких кардинальних змін у Вашому житті?
Л.К.: Почалося все тоді, коли я була керівником дитячого хору в церкві ЄХБ „Вифлеєм”. У мене була подруга-стоматолог, в якої були кошти й вона купляла подарунки в школу-інтернат. Одного разу вона прийшла до мене в сльозах і каже: „Я дала свою адресу дітям і одна дівчинка написала мені листа, в якому дуже проситься до мене додому на канікули”. Звичайно їх на канікули, напевно, через брак путівок, відправляють до дитячого притулку в Скаржинці. А він там закритого типу – навіть на вулицю не можна виходити. Моя подруга, можливо, й взяла б до себе цю дівчинку, але, самі розумієте, вона весь час на роботі, а чоловік був проти подібного кроку. Але написати цій дитині, що не візьме її на канікули, вона не могла – духу не вистачало....
Я сказала: „Давай, я візьму дівчинку”. У мене було на той час четверо дітей, ну а де четверо, там і п’ятому місця вистачить. Ось так до мене вперше приїхала Лариса – спочатку просто на літо, наступного року вже з подругою. Потім вони приїздили і на осінні канікули, і на зимові, весняні. Я вже їй і сумку з собою готувала, як студентам, то вона там весь клас пригощала. Потім вона розповіла про це своїм друзям, які теж почали до мене проситися. Були такі літні канікули, що і шістьох дітей ми приймали!

Кор.: А Ви з тими дітьми, що відпочивали у вас, підтримуєте зв’язок?
Л.К.: Цього року до нас приїхав Андрій. Я, чесно кажучи, його ледве впізнала – лише по усмішці. 12 років тому він був у нас на зимових канікулах ще хлопчиком, а тепер це 26-річний парубок. Після того його віруючі люди з Америки всиновили, і він там залишився. А ось приїхав в Україну і каже: „Мені так захотілося заїхати до Вас, подякувати, що брали мене на канікули, залишили добрий слід”. Коли він у нас мешкав, я давала йому касети з християнськими українськими піснями. Ці касети він забрав з собою в Америку і каже, що завдяки ним він не забув мову. Він зараз сам є членом церкви, веде активне життя, вивчає іспанську, хоче бути місіонером. Коли ми прощалися, Андрій сказав: „Я хочу мати таку сім’ю, як у Вас. Я ніколи не зустрічав таких стосунків між чоловіком і дружиною, як у Вашій сім’ї”. Але для нас це буденність – ми так живемо.

Кор.: Скільки часу ви разом?
Л.К.: Вже 22 роки. Я не вважаю, що у нас ідеальна сім’я. Багато було труднощів, але нас вони лише загартовували. Коли ми були молодими, у нас захворів синочок. Тоді я думала: „За що мені таке покарання? Ми ж віруючі від дитинства, і ніби правильно почали життя”. Шукали якісь помилки чи гріхи – думали, що це нам таке покарання. Але коли ці труднощі минули, я зрозуміла, що Бог не посилав нам якесь випробовування чи труднощі в житті як покарання за гріх, а просто хотів нас «відшліфувати». Тепер, коли в церкві моляться за хворих дітей, я до цього часу молюся як за власних, тому що я це пережила і знаю на своєму досвіді, що таке хвора дитина і як вона повертається до життя по молитвах Церкви. Було таке, що і 10 разів на рік ми потрапляли до реанімації, і щоразу Бог повертав його до нас.

Кор.: Скажіть, це було Ваше з чоловіком спільне бажання - мати велику сім’ю?
Л.К.: Ми обидва з багатодітної родини, тому ще до одруження говорили, що у нас теж має бути велика сім’я. До речі, тоді чоловік одразу підтримав моє бажання взяти дітей на канікули. Потім вже сам брав.

Кор.: Досить багато подружніх пар не наважуються навіть на двох-трьох дітей. Вони вважають, що не зможуть забезпечити їх матеріально. Як Вам вдалося стати батьками для 16-тьох дітей? Чи важко було в фінансовому питанні?
Л.К.: На той час ми вже могли і своїх дітей утримувати, і брати сиріт. Але спочатку, коли ми створили сім’ю, народилися власні діти (я вже казала, що у нас спочатку було четверо), було дуже важко. Самі розумієте – роки перебудови, на дітей гроші не платили, чоловіку заробітної плати також грошима не давали – крупами видавали!

Кор.: Як же ви виживали?
Л.К.: Нам трохи допомагали батьки. На той час вони перейшли жити до села, а ми залишилися у їх садибі – нам вони подарували хату. Часом передавали молоко. Були такі роки, що я не мала чим помастити картоплю – ні олії не було, ні масла, ні смальцю. То лише молоко рятувало. Так і харчувалися – їли підсолену картоплю, заправлену молоком. Пішла я тоді до мера міста, думаю, може якусь допомогу дасть. Прийшла до нього, розповіла ситуацію, а він каже: „В мене двоє власних дітей – я мушу піклуватися за них. У вас четверо – Ви думайте за них. Чому держава має за них думати? Ви народили, дали їм життя і Ви мусите за них думати”. Мені став ком у горлі – я вийшла та розплакалась. Секретар мера запитала: „Чого ти плачеш?” Я їй розповіла все. А вона каже: «Настали такі часи, що можна вижити лише торгівлею. Це живі гроші». До речі, тоді я вважала, що торгівля – це якась спекуляція, гріх, що це неугодне Богові. Але секретар сказала, що сама має точку на базарі, порадила закупити товар, найняти реалізатора, щоб самим не сидіти, бо ж удома четверо дітей – і якийсь прибуток буде.

Буває, що ми ображаємося на якісь грубощі, але я думаю, що часом Господь допускає це. Він ожесточив серце фараона, і так само думаю, що Бог ожесточив серце мера, щоб ми могли почати власний бізнес. Перший рік ще жили скромно, а потім Бог благословив, і справи пішли непогано. Ось тоді ми почали брати дітей і могли вже їх годувати під час канікул. Я ніколи не думала, що ми будемо займатися торгівлею, але працюємо і десятину даємо в церкву. На теперішній час ми забезпечені і діти наші не голодні.

Кор.: Якого віку зараз Ваші діти?
Л.К.: Найстаршій, Ларисі, яку ми першою взяли – вже 29 років. А найменшому Даніку 5 рочків - я народила його у 2005-му. Народжувала важко, під час пологів втрачала свідомість – у мене високий тиск, тому мусили робити кесарів розтин. Зараз у нас лише четверо учнів, але були роки, коли мешкало одинадцятеро – до того ж вони навчалися не лише в загальноосвітній школі, а й у музичній.

Кор.: Ви кажете - четверо учнів. А скільки всього живе зараз у Вас дітей?
Л.К.: Окрім чотирьох підлітків, ще двоє дітей і внучок. На вихідні приїжджають студенти: один навчається в Кам’янець-Подільському коледжі, дівчинка – у Хмельницькому училищі.

Кор.: Як вам усім вистачає місця?
Л.К.: У нас великий будинок. Батько залишив нам будинок на трьох дітей, і так вийщло, що брат виїхав в Черкаси по контракту, а сестра придбала окреме житло у нашому місті. Ми перебудували двоповерховий будинок, збільшили його і зараз кожна дитина має окрему кімнату.

Кор.: Моя знайома декілька разів також брала сиріт до себе на канікули. Вона говорила, що це важко, іноді потрібно їх вчити не смітити, адже в інтернаті вони звикли їсти в столовій, де за ними прибирають. А як було у Вас?
Л.К.: Було таке, що коли сідали їсти, кожна дитина собі тягнула хліба, потім несла його в кімнату і ховала під подушку. Думаю, що вони просто в інтернаті не доїдали. Печиво, інші гостинці, які під час дня хтось дасть – все ховали під подушку. Ми мусили навчати їх, що цього не потрібно робити, що хліба й печива достатньо, і завжди в будь-який час, хто захоче, зможе його взяти. Бачите, свої складнощі також були, але це минуло і зараз все нормально.

Кор.: Розкажіть про чотирьох ваших нинішніх школярів.
Л.К.: Один з них всиновлений, один на вихованні і двоє рідних. Ми вже рахуємося не як дитячий будинок сімейного типу, а прийомна сім’я. Діти дорослішають... У дитячий період мені було важко, бо фізично дуже багато роботи було: і наварити, і попрати, і на городі працювати. Був рік, що ми мали гектар городу! Так було важко, що ми просто падали з ніг. А зараз навантаження не стільки фізичне, скільки духовне й моральне. Коли у хаті шість підлітків – потрібно налагоджувати контакт між ними, між батьками, вчителями, друзями. Це особливий період, але думаю, що є труднощі, але є і свої благословіння.

Кор.: У Вас великий досвід виховання дітей. Чи робили Ви з чоловіком помилки? Що Ви б порадили іншим батькам?
Л.К.: Звичайно були помилки, тому що ми не закінчували ніяких педагогічних вузів, ніхто нас не вчив, як треба виховувати. Ми просто бачили приклад в наших сім’ях, і старалися виховувати дітей так, як виховували нас. Помилки, звичайно, були, тому що в кожної дитини свій характер, діти могли не слухатися, піти з дому, не спитавши дозволу. Спочатку я приказним тоном говорила, що у такій-то годині треба бути вдома – хотіла встановити рамки, але з часом зрозуміла, що в вихованні дітей ці рамки не допомагають. Найголовніше – це стосунки. Якщо ми встановлюємо якісь рамки, хочемо, щоб була дисципліна, але при цьому немає любові, розуміння дитини – це не приносить успіху. Навпаки – дитина озлоблюється, може навіть втекти з дому. Зараз, навіть якщо дитина винна на 99%, а я на 1% – першою прошу пробачення.

Кор.: Це тому що Ви цінуєте ці стосунки?
Л.К.: Так, бо це найцінніше. Те, що дитина не прибрала за собою, чи ще щось не зробила, невчасно прийшла – не так головне, як головне, щоб ми не загубили цю ниточку. Розірвати стосунки найлегше, а потім на їх відновлення потрібен довгий час.

Кор.: Як Ви за всім встигаєте?
Л.К.: Раніше вставала дуже рано. Зараз вже легше: встаю тоді, коли вони, поки вони вдягаються, готую сніданок. Вони вже й самі мають якісь обов’язки. Дівчаткам по 16 років, вони вже варять їсти.

Кор.: Чи дружать рідні діти з прийомними?
Л.К.: Не скажу, щоб була міцна дружба, але ворожнечі немає.

Кор.: Діти називають Вас мамою?
Л.К.: Звичайно. Перша дівчинка Лариса потрапила до нас у 17 років – це доволі дорослий вік, щоб називати мамою чужу тітку. Вона називала мене „тьотя Люба”. Закінчивши інтернат, вона попросилася до нас жити. Її батько пив, а мати сиділа у тюрмі. Коли мати випустили, та написала їй листа. Лариса прийшла до мене і каже: „Тьотя Люба, я хочу побачити маму”. Я тоді мала грудну донечку Даринку, але Лариса просила, щоб я поїхала з нею до Києва, щоб зустрітися з мамою. Хоча їй було 19 років, вона категорично відмовлялася їхати туди сама. Ми поїхали, зустрілися з нею, але мати навіть не обійняла Ларису - вони стояли, як чужі. Я подумала, може вони мене соромляться, відійшла, але десь через 2 хвилини Лариса повернулася до мене, і сказала: „Вона мені не мама...” До того вона мені стільки разів розповідала, як довго мріяла про цю зустріч, уявляла її, казала, що пробачить мамі, вони будуть жити разом. Але скільки я її не просила, Лариса так і не вийшла з машини і ми поїхали додому. Ось після того вона почала мене називати мамою. Взагалі, ми нікому з наших прийомних дітей не казали, що нас треба називати мамою і татом – вони самі так вирішували.

Кор.: Чи плануєте ще брати дітей на виховання?
Л.К.: З нашого серця діти не вийдуть ніколи, тому що вони стали нашими рідними. Про нових дітей поки не думали, у мене зараз проблеми зі здоров’ям, але все буде так, як хоче Бог. Думаю, що Він покликав нас на таку працю. Якщо Бог захоче, щоб ми ще виховували дітей – я готова. Все в Його руках.

Кор.: Що Ви наостанок порадите людям, які хочуть взяти дітей на виховання?
Л.К.: Це дуже важко. Були такі випадки, що деякі спочатку брали дітей додому, а потім повертали їх. Подібне може взагалі розбити серце дитини, тому якщо вже вирішили, наважилися – хай так і буде. Тет треба бути дуже уважним і все продумати. А ось народжувати - це завжди благословіння від Бога, подарунок від Нього. До того ж, зараз це легше, ще й гроші платять. Раніше такого не було. Тому, як я вже казала – все у руках Господа...

Спілкувалася Галина Королевська

Интересная статья? Поделись ей с другими: