Ви тут:: Бібліотека Духовні статті Бог повернув мене до життя і поставив на служіння I 16 червня 2011
 
 

 

Банер
 
 
 
 

Бог повернув мене до життя і поставив на служіння I 16 червня 2011

e-mail Друк PDF

 

Його серце зупинилося. Настала клінічна смерть. Але Господь підняв чоловіка з лікарняного ліжка і спрямував на служіння людям з обмеженими фізичними можливостями. Нині для його родини, церкви ЄХБ «Голгофа» і  Черкаського обласного об’єднання  євангельських християн-баптистів робота з інвалідами стала однією з пріоритетних.

…І тіло стало немічним

-         Брате Валерію, даруйте за, можливо, болюче для Вас запитання, але як ви отримали травму  хребта?

-         Це був 2007-й рік. Я тоді працював зварювальником на фірмі «Промзв’язок» у Черкасах.  Того часу ми будували бізнес-центр… Аж раптом на рівні 5-го поверху лопнула плита перекриття.  Я полетів у підвал, впав на биту цеглу і помер - настала клінічна смерть…Я побачив своє тіло, яке лежало внизу, побачив колег, які підбігли до мене, побачив бетонну плиту, яка погрозливо зависла над людьми і мною самим. Мені не було боляче, навпаки – я відчував блаженство… На той час я вже був із Богом, навіть трудився адміністратором в церкві «Голгофа». Тому коли я зрозумів, що сталося, мені також не було страшно. Я бачив, що мене намагаються повернути до життя, але мені не хотілося назад в тіло. Я кричав людям, щоб вони не чіпали тіла, що мені тут легко і добре. Але голосу ніхто не чув…  І тоді я побачив світло. Без тунелю – просто яскраве світло, яке притягувало мене до себе. Але я не долетів. Був ніби…хлопок, і я повернувся на рівень битого цементу.

-         Що Ви відчули найперше, коли відкрили очі?

-         Я злякався, адже побачив над собою оту злощасну плиту, яка от-от мала обірватися. Пам’ятаю, я тоді прошептав: «Відтягніть мене». І тільки це було зроблено, плита впала.  Мене під руки дотягнули до машини швидкої допомоги, а далі я очну вся вже в лікарні.

-         Важко було повернутися назад, на землю? Чи Ви раділи поверненню?

-         Сім’я раділа. А мені було дуже боляче. Скрізь. На тілі наче не було живого місця. Знаєте, коли хворіє тіло, починає нарікати дух. Я це називаю наріканням перед Богом… За що, чому, навіщо, Господи? – це були мої запитання.  І тоді я почув голос: «Чого ти кричиш? Я тебе чую. Ти встанеш і будеш служити таким, як і ти сам…» Тоді я заспокоївся і подякував Богові за спасіння.

-         Які у Вас були травми?

-         Я отримав струс головного мозку, перелом лівої ноги, у мене були зрушені нирки, зміщені кіски тазу, а також переламаний хребет -  2 диски  були роздроблені «в кисіль». Словом, нижня частина тіла практично не працювала.

…Бог - вірний

-         Нині Ви ходите. Як Вас лікували?

-          Коли наступного дня після падіння я прийшов до тями, хірург мені запропонував робити операцію на хребті. Він сказав: «Або ви  9 місяців будете в гіпсу, або я зроблю операцію і наступного дня ви встанете». Я не повірив йому, але повірив Богу, тому підписав усі необхідні документи.  За мене тоді молилися десятки людей в Україні й за кордоном, цілі церкви, і Господь показав чудо. Через 2 тижні мені зробили 6-тигодинну операцію – поставили у хребет 2 пластини й 4 болти.  Потім я 9 місяців був у корсеті. Мені не можна було сидіти – лише лежати, або стояти. А мене дуже тягнуло у церкву… Тож на служінні, куди мене привозили друзі, я стояв або лежав. Усі до цього звикли, - сміється. – А  потім  я заново вчився ходити… Увесь цей тяжкий час поряд були дружина й донька – допомагали, підтримували, молилися… Нині я ходжу, вожу автівку, але, знаєте, ніг і досі не відчуваю – за 4 роки лише трохи стопи «ожили».

Бога потребують хворі

-         Тож Ви, мабуть, добре розумієте тих людей, з якими нині працюєте? Як почалося Ваше служіння?

-         Коли я почав ходити, Бог звів мене з братами-п’ятидесятниками зі Сміли. Вони – колишні наркомани, які пройшли реабілітаційний центр, покаялися перед Богом і тепер допомагають таким же, як і самі. Я зацікавився їхнім служінням. Як Слово говорить? Ми повинні своїми ділами показувати Господа. Ісус прийшов був до хворих, а не до здорових, так і ми маємо робити. Я  до того часу років з 10 не був у лікарні, а тепер побачив дітей у візочках  з діагнозом  ДЦП. При цьому ці прилади, в яких вони їздили, насправді важко було назвати візками, оскільки зроблені вони були на замовлення, тож виглядали недолуго, а малюкам в них було не надто зручно. І тоді я відчув, що маю робити – я повинен допомогти цим дітям почуватися краще, а їхнім батькам  - знайти Бога.

-         Вашу ідею підтримали в церкві?

-         Так, церква «Голгофа», спільно з церквами ЄХБ с. Сагунівка, с. Думанці та с. Руська Поляна організувала тоді  спільний християнський благодійний проект «Діти нашого міста». Також я вдячний голові Черкаської обласної організації «Союзу інвалідів України» Лідії Чаплюк за розуміння і за те, що вона дала перші 10 контактів родин, у яких діти мають інвалідність по ДЦП.

-         З чого ви починали?

-          То був 2009-й рік.  Ми бажали зробити дітям з ДЦП подарунки – наповнити подарункові коробочки необхідними і приємними речами. Тож на Пасху ми почали закликати віруючих людей до благодійності для малечі. І вони відгукувалися. Несли хто що міг: солодощі, іграшки, мед, закатки, мило, зубні щітки – кожен давав від власного достатку й можливостей. Коли волонтери все розсортували, вийшло 200 повноцінних подарунків.

-         Як я розумію, 10 коробочок Ви віддали тим сім’ям, з якими почали спілкуватися. А як були використані інші подарунки?

-         На той час я вже більше почав спілкуватися з головою Черкаського обласного об’єднання ВСО ЄХБ Василем Олійником. І ми спільно вирішили провести євангелізацію у відділенні гематології Черкаського обласного онкологічного диспансеру.  Там ми  розповідали Благу Звістку, молилися з дозволу батьків за їхню малечу, а також роздавали дітлахам наповнені всілякими приємностями коробочки… Знаєте, у мене й досі перед очима стоїть сліпий хлопчик…Як він радісно вивчав подаровану машинку, обмацуючи її… У нього була пухлина головного мозку, відбулося зараження крові, внаслідок чого він став незрячим… Вцілому в було роздано 30 подарунків.   Інші так само ми презентували в дитячій хірургії, травматології і опіковому відділенні  Першої  міської лікарні.

-         Ваше служіння почало набувати масового характеру…

-         Так. Після того, першого разу ми відчували, що вже не маємо права покинути розпочате, тож поїздки в лікарню стали обов’язковими і постійними. Наша команда там часто, але ефективно свідчити про Христа вдається у дні християнських свят. Наприклад, востаннє в лікарні ми були з нагоди свята П’ятидесятниці.

Благословення через страждання

-         А що з тими десятьма родинами, з яких Ви починали служіння? Є люди , які примирилися з Господом?

-         Знаєте, якщо ми ставимо перед собою завдання - за рік-два наповнити церкви інвалідами, то потерпимо поразку.  Ви знаєте, як важко було нам починати? Люди не довіряли. Ми дзвонили в двері: «Добрий день, ми християни, представники проекту «Діти нашого міста», і чули у відповідь тривожне: «Ви свідки Єгови? Якщо так, то нам нічого не треба»… Добре, що ми могли обпертися на ім’я Лідії Чаплюк, яка для них була авторитетом.

-         Але ж ці люди вас впускали? Ви з ними спілкувалися?

-         Знаєте, про що перше запитували батьки? Чому в них такі діти? Це благословення чи кара? Тоді я  не знав, що відповідати. Зараз же розумію: всі діти – благословення. Я говорив їм, що Бог благий і милостивий, що Він може підняти і зцілити… Вони слухали, бо я з моїм зціленням був для них прикладом Божого чуда. Але я говорив і про те, що всім потрібно покаятися. Бо багато людей тепер просять здоров’я, але мало хто готовий його прийняти, бо більшість зневажають своїм життям Господа…  Раз на 2 місяці наша команда приходить в ці сім’ї, записує їхні потреби, молиться за них.

Бог не залишає

-         З того часу християн-волонтерів у Вашій команді не побільшало?

-         Так, команда зросла кількісно. В минулому році в один із днів я заїхав у християнську друкарню, де мав узяти літературу для євангелізації… Там  познайомився з християнами з церкви, яка не входить до обласного об’єднання. Ці люди, дізнавшись, що ми робимо, теж зацікавитися служінням і зголосилися допомагати.  Тепер їхні 8 сестер взяли на себе ще 10 родин з лежачими дітьми-інвалідами. Чим займаються ці люди? Вони влаштовують для сімей свята, говорять з мамами про наболіле, а також роблять батькам вакації – відпускають їх розвіятися, в той час як самі сидять з їхніми маленькими й дорослими дітьми, яких годують, міняють їм памперси. Не всім таке служіння до снаги і під силу.

-         А матеріально вас хтось підтримував?

-         Перша допомога  у вигляді візків для інвалідів, ходунків, стільців-туалетів одягу та взуття  надійшла зі смілянської благодійної організації «Коло друзів». За час співпраці з нею нейрохірургічне відділення Третьої міської лікарні отримало електричне багатофункціональне ліжко, протипролижневий матрац, лор-відділення обласної лікарні  -  інвалідний  візок. Пізніше нас почала підтримувати Християнська служба допомоги (Меноніти) – надсилала  одяг, продукти, ковдри, мило, набори для новонароджених, допоміжні засоби для інвалідів. Окремі брати та сестри, наприклад, родина Грігасів, передавали адресну фінансову допомогу. Багато допомагало  також Обласне об’єднання ЄХБ і місія «Надійся тепер». Остання неодноразово виділяла до 20 продовольчих наборів, які потім розвозилися в сім’ї, що їх потребували.  Не стояла осторонь і рідна церква «Голгофа» - коли у нас з’явилася потреба в приміщенні, вона виділила  три кімнати. Також співпрацюємо з місією «Духовне відродження», що в Ірпіні. Вона висилає літературу, одяг, костилі, ходунки.  Товаришуємо з церквою Херіфард (Великобританія) - побратимом «Голгофи» .

І голодні отримують поживу

-         Вам надсилають стільки гуманітарної допомоги…. Де Ви знаходите людей, щоб поділитися цим добром не з пересічними громадянами, а справді з тими, хто його потребує?

-         Ми їх не шукаємо. Вони самі нас знаходять. Звідки дізнаються, що ми допомагаємо – не знаю. Мабуть, Бог веде. Ось на нашу адресу приходять листи-прохання зі всієї області. Просять візки, ходунки, одяг для малозабезпечених людей. Самі приїздять і забирають. Ось у нас скільки декларацій! За цей тиждень – 8 прохань на візки. А за минулий рік  роздали 20. На минулому тижні роздали півтони продуктів. В середньому їжею ділимо – раз в 4 місяці – роздаємо тушонку, рис, борошно, олію.

-         То Ваше служіння вже давно вийшло за межі роботи лише з інвалідами. Це вже різностороння  соціальна робота.

-         Так, і на цьому ми не збираємося зупинятися. Цьогоріч наша команда вирішила допомагати всім людям, які потребують. Основною лінією, звісно, залишається робота з інвалідами.  Але тепер про Бога через доброту ми будемо свідчити стареньким, одиноким, малозабезпеченим, сиротам… Ми роздаємо гуманітарну, влаштовуємо благодійні обіди, християнські посиденьки.  Ми віримо: це насіння, яке зараз сіється в серця, Бог у свій час зросить. Може, завтра, може, після завтра, а може, через 10 років. Для нас головне – проявляти до людей Божу любов. І нам хотілося б, щоб більше людей займалися соціальним служінням, щоб у кожному місті  і селі, де є церква, воно було розвинене. Там є кому і як служити: води принести, дров нарубати, за хлібом сходити – люди повинні бачити Христову до них любов… Зараз ми з п’ятої спроби зареєстрували Черкаську обласну благодійну організацію інвалідів «Сила Духу». Такі ж хочемо створити в кожному районі.

-         Чи є щось, чого Вам не  вистачає для повноцінного служіння?

-         Буса.  Нам потрібен мікроавтобус, щоб привозити інвалідів на служіння у церкву і … хоч кілька разів на рік вивозити їх на природу на відпочинок. Така машина коштує 10 тисяч євро. На жаль, у нас таких коштів немає.

Спілкувалася Лідія Меланіч


Интересная статья? Поделись ей с другими: