Ви тут:: Бібліотека Книги "Огляд..."/ Розділ IV
 
 

Банер
 
 
 
 

"Огляд..."/ Розділ IV

e-mail Друк PDF
Головна статті
"Огляд..."/ Розділ IV
Сторінка 2
Сторінка 3
Всі сторінки

Книга на русском языке

Розділ IV

РОЗВИТОК ЄВАНГЕЛЬСЬКО-БАПТИСТСЬКОГО РУХУ

НА УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ   

1. Євангельське пробудження на Півдні України

ImageПерш, ніж перейти безпосередньо до розгляду історії євангельського пробудження в Україні у другій половині ХІХ ст., варто зробити загальний огляд релігійної ситуації у тогочасній Російській імперії. Розуміння загальної релігійної ситуації та державної політики у релігійній сфері допоможе краще зрозуміти колізії та перипетії, що відбувались в історії російсько-українського євангельського руху, особливо в його стосунках із державою та православною церквою.

Хоча російське законодавство декларувало віротерпимість, пануючою в імперії офіційно вважалась православна церква. М.Красножон наводить досить яскраву картину віротерпимості по-російськи: “При широкій віротерпимості, яка дозволяла свободу релігій всім віросповіданням, єдиною істиною спасительною вірою в Росії все ж таки вважалась тільки православна. В Московській державі православна віра завжди була пануючою; послідовники всіх інших вір були лише терпимі, з тією обов’язковою умовою, щоб вони не порушували прав пануючої церкви та й не зводили у свою віру православних”.[1]

Згідно з офіційною точкою зору, росіянин чи українець не міг бути кимсь іншим за своїм віросповіданням крім як православним.[2] Підтвердження цієї точки зору знаходимо й у російському законодавстві, що забороняло відхід від православ’я. Існувала також суттєва різниця в правовому статусі так званих “іноземних сповідань”, під якими розумілась релігійна приналежність іноземних колоністів, що жили в Російській імперії, та неправославного християнського населення територій, що ввійшли до складу імперії, і “розкольників та сектантів”, які відійшли від Православної церкви.

Згідно Маніфесту 1763 р., колоністи від часу заселення Півдня України користувалися багатьма пільгами, в тому числі й у релігійній сфері, за умови непоширення свого віровчення серед православних. Де-юре розкольники також не переслідувались за “погляди їх щодо віри”[3], заборонялось лише “публічне виявлення єресі та розколу з боку їх послідовників,[4] тобто “публічні прояви сповідуваного ними релігійного вчення, зведення православних у розкол або єресь”,[5] а також приналежність до деяких сект, які визнавались особливо шкідливими. Законодавство поділяло віровчення, що існували в імперії, на “терпимі” та “нетерпимі”, подаючи вичерпний перелік кожної з цих груп. Приналежні до “нетерпимих” переслідувалися за законом.

До 1883 р. до “особливо шкідливих сект” відносили молокан та духоборів. Після прийняття Закону 1883 р. (про який більш детальніше йтиметься далі) “особливо шкідливими” вважались лише секти, пов’язані з бузувірством, наприклад, скопці. Після 1894 р. до “особливо шкідливих сект” зарахували й євангельсько-баптистське братство. Але заборона проповіді віровчення, якщо воно і не порушує громадської безпеки, і не заперечує принципу віротерпимості, була насправді переслідуванням “за погляди щодо віри”.[6]

Формула “православ’я – самодержавство – народність” на практиці вела до послідовного впровадження принципу поліцейської опіки держави над релігійним життям громадян.Російське законодавство суворо переслідувало винних у “зведенні з православ’я” та містило цілий ряд статей проти зводників. Останні каралися відповідно до того, яким було це “зведення”: у нехристиянську віру, розкол, єресь або в одне з іноземних християнських сповідань.У 60-х роках ХІХ ст. розпочалася певна нормалізація відносин між державою та “розкольниками”, що пояснюється загальною лібералізацією суспільного життя внаслідок ґрунтовних соціально-економічних реформ.

Судова реформа 1864 р. повинна була вплинути й на правове положення старообрядців та сектантів. Того ж року створено особливий тимчасовий Комітет під головуванням графа Паніна для перегляду та опрацювання законодавства стосовно старообрядства та сектантства. Царське схвалення дещо гуманних висновків Комітету повинно було стати підґрунтям подальшого прийняття відповідного законодавства.

Життя показало передчасність радісних сподівань щодо проголошення в Росії релігійної свободи, хоча деякі зрушення в цьому питанні намітились: закон 19 квітня 1874 р. встановлював правила метричного оформлення шлюбів, народження та смерті розкольників, тобто на законодавчому рівні держава визнавала їхнє право на існування. Більш того, за часів Олександра ІІ був підготовлений закон, який гарантував релігійну свободу різновірцям. Очікувалось, що закон буде проголошено на Великдень 1881 р. як частину Конституції, але вбивство імператора 1 березня зробило це неможливим.Євангельське пробудження другої половини ХІХ ст. у Російській імперії охопило чотири незалежні регіони: Південь України (Херсонська, Київська та Катеринославська губернії), Таврійську губернію Лівобережної України, Закавказзя та Петербург. У кожному з цих регіонів пробудження було самостійним, автономним, хоча й відбувалося майже одночасно, що свідчить, як вважають сучасні адепти баптизму, про його “провіденційну дію”, незалежну від соціально-економічних обставин. Зупинімось на перших двох регіонах.

Пробудження у Херсонській губернії почалося з навернення в 1858 р. селянина Федора Онищенка з с.Основи Одеського повіту. Тривалий час, будучи православним, він мав релігійні переживання. На заробітках у німців неподалік Миколаєва Ф.Онищенко зблизився з німцями-штундистами, побачивши в них людей, які могли би його зрозуміти. Ось як він описує своє навернення: “Я був раніш як свиня, скот, навіть гірше, тому що скот робить те, що йому належить. Поганий я був. Одного разу я молився... на полі, плакав та кричав: «Господи, настав мене, виправи мене!» Хто, я цього не бачив, нібито зняв з мене одяг, й мені зробилось так легко, став я вільним й впізнав Бога…”[7] 

Після повернення до рідної оселі Ф.Онищенко не став публічно проповідувати свої погляди, а лише поділився ними зі своїм сусідом Михайлом Ратушним (1830–1915 рр.), якого навчав грамоті та шевському ремеслу. Разом з М.Ратушним читав Біблію та вів бесіди на релігійні теми. У 1860 р. М.Ратушний сам пережив навернення. Ф.Онищенко залишився в історії євангельського пробудження другої половини ХІХ ст. в Україні як його піонер, М.Ратушному була призначена велика роль поширювача євангельського пробудження та його організатора-оформлювача.

Після проповіді М.Ратушного в с.Основі у 1861-1862 рр. виникає громада, яка через схожість своєї релігійної практики з практикою німців-штундистів отримує назву “української штунди”. Цікаво, що М.Ратушний, за свідченням К.М.Станюковича,[8] був на той час сільським старостою та використовував своє становище для проповіді Євангелія. Розриву з православ’ям спочатку не було: новонавернені не залишали православної церкви, хоча, окрім офіційної служби в церкві, збиралися по хатах, читали релігійну літературу, обговорювали зміст прочитаного, молились та співали релігійні пісні. Головним чином пісні співалися зі збірника “Приношення православним християнам”, який був надрукований у Санкт-Петербурзі 1864 р. та містив 97 німецьких релігійних пісень, перекладених російською мовою.

Часто громаду відвідували німці-штундисти з сусідньої колонії Рорбах і допомагали українцям правильно тлумачити Святе Письмо. Беручи до уваги закиди на адресу німців щодо їхньої ролі в появі українських євангельських віруючих, варто підкреслити, що німецькі пастори радили українським віруючим залишатися у Православній церкві. Вони небезпідставно побоювалися, що у відході корінного населення від офіційної церкви звинуватять саме їх.

Неможливо серйозно говорити про безпосередній вплив німців на появу серед російсько-українського населення півдня України євангельських настроїв, бо за час перебування колоністів (з 1785 р.) ніхто з українців чи росіян не став ані лютеранином, ані реформатом, ані менонітом. Тим більш, що німецькі віруючі, будучи законослухняними та побоюючись покарання, яке передбачалось законом, і не нав’язували релігійних переконань своїм сусідам. Говорячи про вплив німецьких колоністів на виникнення євангельського пробудження на півдні Росії у другій половині ХІХ ст., доречно процитувати ректора Казанської духовної академії єпископа Олексія: “Можна.. погодитись із тим, що у житті російського народу було щось таке, що створило сприятливий ґрунт для розповсюдження у його середовищі сектантських світоглядів.

Можна з упевненістю сказати, що якщо б замість німецьких місіонерів необаптизму з проповіддю Євангелії виступили православні місіонери, то за тих самих умов народного життя виник би релігійний рух, сприятливий для православної церкви...”[9]У 1865 р. громада в с. Основі налічувала 20 чоловік, а в 1867 р. – 35 родин, враховуючи жителів сусідніх селищ Ряснополя та Гнатовки. У 1870 р. до неї входило 219 осіб. Керував громадою М.Ратушний, якому допомагав його брат. Окрім братів Ратушних, провідну роль в громаді відігравали Герасим Балабан, який 1865 р. переселився до с.Гнатівки з Київської губернії, та Олександр Капустян.

Незалежно від пробудження в с.Основі, євангельські настрої тоді ж з’являються в селищі Карловка та Любомирка сусіднього Єлизаветградського повіту Херсонської губернії. Слід зазначити, що з 1859 р. пробудження відбувалось у сусідніх з ними німецьких колоніях Старий та Новий Данциг, куди українські селяни ходили на заробітки. У 1862 р. навернення пережили селяни з Карловки Тріфон Хлистун та Федір Голумбовський, а згодом, у 1866 р., Юхим Цимбал. У 1867 р. у Карловці було створено євангельську громаду, члени якої негайно вийшли з православної церкви.

Пробудження у с. Любомирка пов’язане з ім’ям Івана Рябошапки (1832-1900 рр.), який народився у 1832 р. (згідно з іншими архівними даними, бл. 1846 р.)[10] і був кріпаком поміщика Шебеко. Спочатку був вівчарем, а згодом служив візником місцевого священика Промислова, який дотримувався досить вільних поглядів і рекомендував йому читати Євангелію. З 1859 р. І.Рябошапка працює мірошником на Любомирському млині, через це часто буває в німецькій колонії Старий Данціг, де потрапляє під вплив мірошника Мартіна Гюбнера. Саме бажання вивчати Слово Боже спонукало його опанувати грамоту.

Після навернення І.Рябошапки та першої його проповіді у Любомирці на початку 60-х рр. (бл. 1864 р.)[11] виникла група з 10 родин. У 1867 р. ця група складалась із 30 чоловік. Того ж року І.Рябошапка відвідав с. Основу для знайомства з життям віруючих. Як і в Основі, у Любомирці спочатку не було розриву з православ’ям. У 1865-1866 рр. місцевий священик доповідав: “Ікони знаходяться у кожній хаті у пристойному вигляді. Запідозрені ходять до церкви у неділю та святкові дні”.[12]

Ще у 1868 р. І.Рябошапка сповідувався та причащався у православній церкві, а 1873 р. місцевий священик інформував: “Після ретельного дослідження в селі Любомирці, в якому нараховується сто п’ятдесят хат, тільки три родини можна рахувати дійсно православними”.[13] Членами євангельської громади тоді було 45 родин.

Євангельське пробудження у Херсонській губернії, незалежно від пробудження в Основі, Карлівці та Любомирці, розпочалося приблизно тоді ж і в Ананіївському повіті на хуторі Миколаївському і пов’язане з ім’ям Адама Войсарівського – дрібного шляхтича. Цікаво, що тут пробудження відбулося не в православному, а в католицькому середовищі, серед представників дрібного дворянства та міщанства, переважно польського походження.

За свідченням Г.Балабана, пробудження у цій місцевості почалось навіть раніше, ніж в Основі (бл. 1856 р.)[14] При громаді діяла спеціальна школа, яку вів відпускний солдат Лев Попов. Маємо свідчення про те, що 1867 р. в цьому повіті було вже майже 200 євангельських віруючих,[15] але про подальшу долю групи нічого не відомо.Перше зафіксоване зіткнення південноукраїнського євангельського руху з державною владою відбулось у березні 1866 р., коли херсонський губернатор отримав донесення мирового посередника з Одеського повіту про секту “штундистів”, що з’явилась у с.Основа.

Після перевірки донесення одеський справник доповідав губернатору в лютому 1867 р., що секта дійсно існує, а її характер подібний до розколу реформатського (штундизму). Через новизну явища, а також через відсутність повного розриву з православною церквою, рух віднесли до різновидів старообрядницького розколу. Отже, щодо його послідовників повинні були застосовуватись законодавчі норми, які безпосередньо вживалися до старообрядців.

Як уже зазначалося, цього часу сталося послаблення утисків розкольників, що привело до потепління в релігійній сфері та сприятливо відбилося на євангельському русі, дозволило йому зміцнитися та організуватися в євангельсько-баптистське братство. Говорячи про це, єпископ Олексій з прикрістю відзначає: “На самому початку... світською адміністрацією було зроблено одну велику помилку, яка надовго встановила хибний погляд представників світської адміністрації на цю секту, як таку, яка не може вважатися шкідливою в релігійно-моральному відношенні та небезпечною в політичному.

Баптизм світською адміністрацією було підведено під одну сектантську групу з розколом-старообрядництвом, а тому до послідовників його застосовувались законні заходи, що були встановлені для розкольників-старообрядців”.[16]Того ж 1867 р. генерал-губернатор П.Є.Коцеб отримав від місцевого землевласника Значко-Яворського записку “Про товариство штундистів на Півдні Росії”, де стверджувалося, що баптистська секта має більш політико-економічний, ніж релігійний характер.Євангельські віруючі вбачали у вищій державній владі свого захисника. Це було викликано більш лояльним ставленням до них з боку державної влади, ніж з боку місцевої.

8 червня 1868 р. М.Ратушний, Г.Балабан та І.Осадчий подають прохання на ім’я Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора, в якому просять захистити від переслідувань місцевого духовенства та світської влади. Віруючі також заявляли, що у випадку відмови в захисті, вони будуть шукати його у вищої державної влади, навіть у Государя Імператора.

Відомо, що М.Ратушний та І.Рябошапка від імені своїх громад їздили до Петербурга, але нічого там не досягли. Ця поразка не збентежила їх, і в подальшому І.Рябошапка та Г.Балабан подавали на ім’я царя клопотання про дозвіл проводити молитовні зібрання.У деяких випадках розпочаті місцевою поліцейською владою справи щодо євангельських віруючих, припинялися судовою інстанцією. Отже, остаточний розрив віруючих із православною церквою ще не відбувся.

Переслідування євангельських віруючих тривало переважно на місцевому рівні. Воно виражалося не лише у законному або ж беззаконному застосуванні адміністративних заходів щодо віруючих з боку місцевої світської влади різного рівня, не тільки в утисках  з боку духовенства, але й в народному суді, який часто набував форм найжорстокіших катувань віруючих їх же односельцями. Варто підкреслити, що поняття “самосуд”, тобто самоуправство або свавільна розправа, навряд чи буде доречним згадувати в даному випадку, бо більшість розправ здійснювалась при безпосередньому керівництві, мовчазному схваленні та невтручанні з боку місцевої світської влади та духовенства.

Багато проявів наруги над євангельськими віруючими було результатом цілеспрямованого підбурювання натовпу зацікавленими особами.

Слід зазначити, що іноді державна влада рішуче припиняла подібне свавілля, реагувала на випадки зловживання владою місцевими посадовцями. Цікаво, що державна влада самостійно брала ініціативу на себе, бо євангельські віруючі ніколи не подавали скарг до суду, а лише  надсилали на ім’я губернатора прохання про захист.

Потрібно зауважити, що подібні рішення вищої державної влади були викликані саме турботою про встановлений порядок, а не бажанням дотримуватися  прав євангельських віруючих, оскільки держава, в силу встановленого порядку речей, мала захищати інтереси православної церкви. Деякі ревнителі православ’я вважали подібні рішення неприпустимими, вбачаючи в них відхід від обстоювання інтересів офіційної церкви. Зокрема, херсонський губернатор писав міністру внутрішніх справ у 1870 р., що рішення Сенату провести слідство по фактам переслідування любомирських селян - євангельських віруючих “може мати самий згубний вплив для інтересів православ’я, навіваючи належним до секти переконання, що вища влада віддає їм особливе покровительство”.[17]

Досить часто сільські сходи приймали рішення про висилання активних членів євангельських громад (в цьому випадку людина повинна була протягом доби залишити або зібрати весь свій скарб, покласти на візок, якщо такий був, або просто на себе, та з усією родиною направитися до місця, визначеного рішенням сходу).

Іншим покаранням для віруючих була примусова служба у війську. Місцева влада за рішенням сільських сходів позбавляла віруючих землі, худоби та сільськогосподарського реманенту, забороняла брати воду, ходити на роботу, на торг, навіть ходити по вулицях. Крім того, місцева поліція відмовляли віруючим у видачі паспортів, що позбавляло їх можливості виїхати за межі даного населеного пункту.

Церковна влада також брала активну участь у придушенні нового релігійного руху. Крім суто церковно-духовних заходів, систематично підбурювалося православне населення проти односельців, які відійшли від православ’я. Коли цього було замало, щоб зупинити новий релігійний рух, Православна церква виступала за необхідність застосування до євангельських віруючих заходів адміністративного примусу та всіляко намагалася активізувати “антисектантські дії” світської влади, навіть критикувала її за недостатню, на погляд православних ієрархів, рішучість. Проте досить часто ці звернення ігнорувались світською владою, що пояснюється поширенням у середовищі інтелігенції ліберальних ідей та скептичного ставлення до православ’я.

Певні кола світської влади вважали, що боротися з новим релігійним рухом слід передусім духовними засобами: піднесенням авторитету православної церкви, розвитком релігійної освіти селян, активізацією проповідницької діяльності священиків.

Владні структури також розуміли, що адміністративне переслідування сектантів не лише не знищить їх, але й приведе до зворотних наслідків, свідченням чого є весь історичний досвід поширення релігійних рухів. Тому херсонський губернатор у березні 1870 р. доповідав міністру внутрішніх справ, що найкращою формою боротьби з поширенням штунди було б призначення у місцях поблизу осередків штундизму священиків, які б мали вплив на своїх прихожан та могли шляхом переконання укріпити їх в істинній вірі.

У зв’язку з цим необхідно відзначити таку тенденцію: наявність певного протистояння між адміністративною владою, схильною до репресивних заходів щодо віруючих, і судовою, яка послідовно захищала встановлений законопорядок і таким чином захищала права віруючих.

Адміністративна влада вживала заходів, спрямованих якщо не на повне знищення євангельського руху, то принаймні на попередження його подальшого поширення.

Так, у жовтні 1868 р. справник Одеського повіту інформував Херсонське губернське правління, що “в теперішній час, внаслідок здійснених мною заходів, зібрань з метою читання та тлумачення Євангелії не буває, а за Ратушним встановлено суворий поліцейський нагляд”.[18] Генерал-губернатор наказав поліцейським чинам брати з керівників громад віруючих підписку про непроведення богослужінь.

Зрозуміло, що ніякі підписки та адміністративні покарання, якими погрожували у випадку порушення обіцянок, не могли змусити віруючих відмовитись від молитовних зібрань та від поклоніння Богові так, як вони вважали правильним. Адже йшлося не про навмисне порушення віруючими державного порядку.

Проблема полягала в тому (й не тільки у цей період), що сам цей порядок суперечив релігійним сумлінням новонавернених, що й зумовлювало появу подібних “порушень”, за які віруючі відповідали закону. Наочним прикладом тому служить донесення справника Одеського повіту Херсонському губернатору від 11 лютого 1873 р., в якому, зокрема, говориться: “На мою вимогу щодо припинення зібрань, селяни ці (євангельські віруючі.-Ю.Р.) відповіли, що вони не можуть виконати цю вимогу, бо вона не згодна з правилами їх братства.. Згідно цих правил штундисти повинні коритися владі лише у тому випадку, коли її вимоги не суперечать заповідям “Царя Царів”, згідно з вченням Якого належить нібито збиратися на моління.. Внаслідок моєї заяви цим селянам, що їх чекає за непокору владі покарання, вони відповіли, що вони вже заплатили більш ніж 800 крб. штрафу за зібрання та готові ще заплатити у 10 разів більше, але збиратись все ж таки будуть, не зважаючи ні на які переслідування”.[19] 

Правова каральна практика у великій мірі залежала від ставлення конкретних посадових осіб до євангельських віруючих. Так, прокурор Одеської судової палати Євреїнов прямо заявляв, допоки він буде прокурором, жодна справа штундистів не дійде до суду.

Незважаючи на те, що генерал-губернатор Новоросійський та Бессарабський Павло Євстафович Коцебу згідно своїх посадових обов’язків повинен був захищати інтереси православної церкви, він багато зробив для захисту баптистів та євангельських віруючих (як німецьких, так й російсько-українських) від незаконних утисків. Його позицію засуджували місцеві землевласники, які вбачали в штундизмі не стільки релігійне, скільки політико-економічне вчення. Вони навіть звинувачували генерал-губернатора у приналежності до штундистів.

Коли П.Коцебу залишив свою посаду, штундисти засмутилися, бо в його особі вони мали суттєву підтримку.Євангельські віруючі у цей період неодноразово намагалися легалізувати своє становище, отримати від державної влади право на богослужіння, щоб таким чином оборонитися від нападок з боку світської та церковної влад.

Так,  1873 р. М.Ратушний мав намір просити дозвіл на будівництво молитовного будинку. І.Рябошапка 1870 р. звертався до генерал-губернатора з проханням дозволити йому та послідовникам переселитися кудись у степи, заснувати там товариство та організувати школу. Генерал-губернатор після багатьох звернень І.Рябошапки листувався з Кавказським намісником і просив надати можливість українським євангельським віруючим переселитися на Кавказ. Намісник, не бажаючи збільшувати й без того велике число сектантів на Кавказі, не погодився з цим.

Взагалі слід зауважити, що на початковому етапі євангельського руху саме І.Рябошапка доклав чимало зусиль задля легалізації цього руху. У 1872-1873 рр. він їздив до Петербурга, щоб здійснити цей задум. Православні дослідники відмічали, що він “завжди брав на себе роль заступника перед урядом, щоб добитися визнання штундизму сектою, дозволеною у Росії”.[20]

Прохання євангельських віруючих, звичайно, не задовольнялися, тому вони самовільно облаштовували приміщення для своїх богослужінь, що знову вело до переслідувань, закриття штундистських приміщень та до конфіскації майна. Завзяття поліцейської влади подеколи заходило так далеко, що конфіскувалася не лише євангельська література, не тільки книги Св. Писання, але й твори православних авторів.

Поліцейська влада вважала за необхідне взагалі заборонити євангельський рух. У 1874 р. справник Єлизаветградського повіту пропонував Херсонському губернатору: “Слід було б товариства осіб православного сповідання, які створили братство анабаптистів, заборонити заздалегідь опублікованим положенням Комітету Міністрів…”[21] 

Становище євангельських віруючих погіршувалось неможливістю легалізувати свої шлюби, народження дітей та смерть членів громад. Будучи російсько-українського походження, вони вважалися православними, а запис актів громадського стану православних покладався на православну церкву.[22]

Коли штундисти поривали з офіційною церквою, то втрачали й можливість легалізації перелічених актів. Більш того, про їх шлюби та поховання поліція складала акти, на підставі яких духовна консисторія порушувала справи про переслідування. Про шлюби євангельських віруючих православні священики сповіщали у церкві за місцем проживання віруючих, оголошуючи їх незаконними, а дітей, що народяться від такого шлюбу вважали незаконно народженими. Батьків, які не перешкоджали такому шлюбу, також відлучали від православної церкви та від будь-якого спілкування з православними. Діти, яких оголошено незаконно народженими, позбавлялися права спадкування майна батьків.

Проблемою було і поховання віруючих, бо місцеві священики не дозволяли ховати на православних цвинтарях. Віруючим довго доводилося просити видати їм “казенну” книгу для запису даних про народження, шлюби та смерть, тобто просили поширити на них правила для розкольників від 19 квітня 1874 р. про метричні книги. Згідно правилам, шлюби розкольників, внесені до метричних книг, вважалися законними. Прохання не задовольнили, хоча в деяких місцях після виходу Закону 1874 р. штундистам разом з копією вказаного акту видавали бланки для метричних записів. Це спонукало віруючих зробити такий висновок: якщо нам дозволено обряди, значить дозволено й зібрання. Але в цілому Закон 1874 р. стосувався безпосередньо розкольників та, як зазначає В.І.Ясевич-Бородаєвська, “до нових течій у житті... залишився глухим”.[23]

Невизнання шлюбів сектантів законними та оголошення їхніх дітей незаконнонародженими призвело до явища, що не мало аналогів в історії інших країн: 15 мільйонів чоловік (в даному випадку йдеться не лише про євангельських віруючих, а про всіх сектантів в Росії) вважались незаконно народженими та “перелюбниками”. Іноді віруючі заводили метричні книги самостійно (с. Основа Одеського повіту).


Интересная статья? Поделись ей с другими: