Ви тут:: Бібліотека Книги "Огляд..." /Розділ V
 
 

Банер
 
 
 
 

"Огляд..." /Розділ V

e-mail Друк PDF
Головна статті
"Огляд..." /Розділ V
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Всі сторінки

Русский вариант книги

Розділ V

ПРАВОВИЙ СТАН ЄВАНГЕЛЬСЬКО-БАПТИСТСЬКОГО РУХУ НАПРИКІНЦІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст. 

1. Думка Державної Ради 1879 р. про духовні справи баптистів та її вплив на становище українських баптистів 

ImageЗдавалося, для російсько-українських баптистів розпочалась нова ера, коли 1879 р. вийшла Думка Державної Ради про духовні справи баптистів та відповідний циркуляр міністерства внутрішніх справ. Ці документи надали баптистам право вільно сповідувати своє віровчення, включаючи виконання релігійно-обрядової практики.

Хоча безпосередньої заслуги баптистів південних губерній Російської імперії (навіть німців-баптистів) у появі акту не було, його дія поширювалася й на них. Думка була наслідком спроб регламентувати становище всіх баптистів у Російській імперії. Поштовхом для її появи було листування генерал-губернатора Київського, Подільського та Волинського з міністерством внутрішніх справ щодо появи баптистів серед німецьких колоністів у Волинській губернії.

Відомо, що 1864 р. міністр внутрішніх справ пропонував Комітету Міністрів видати особливі тимчасові правила для баптистів, які з’явились у Курляндській губернії. Однак через нечисленність баптистів у цій губернії Комітет визнав недоцільність таких правил, обмежившись лише виданням положень щодо ведення метричних записів шлюбів, народження та смерті баптистів Курляндської губернії. 1865 р. Київський, Подільський та Волинський генерал-губернатор інформував міністерство внутрішніх справ, що ці правила можуть бути застосовані й до баптистів Волинської губернії. Його пропозицію підтримував генерал-губернатор Прибалтійських губерній. Він пропонував усунути невизначеність у становищі баптистів і видати загальні правила щодо них. Про це ж клопоталася й Євангелічно-Лютеранська консисторія через часті зіткнення баптистів із лютеранським духовенством.

Питання про врегулювання становища баптистів цікавило й головного начальника Власної Його Імператорської Величності канцелярії у справах Царства Польського. Тому міністерство внутрішніх справ 1866 р. зробило проект правил, який був 1867 р. поданий на розгляд Комітету Міністрів для подальшого Височайшого затвердження. Проте видання загальних правил стосовно секти баптистів затяглося ще на деякий час. 1872 р. Департамент духовних справ підготовив подання до Державної Ради щодо видання правил для баптистів.

Наприкінці 1873 р. з аналогічним проханням до міністерства внутрішніх справ звертався генерал-губернатор Новоросійський та Бессарабський П.Коцебу у зв’язку з появою баптистів в Херсонській губернії. Тому міністерство внутрішніх справ знову внесло проект закону про баптистів до Державної Ради. Після доопрацювання Департаментом законів проекту МВС 27 березня 1879 р. вийшла Височайше затверджена Думка Державної Ради про духовні справи баптистів. Міністерству внутрішніх справ було наказано виробити правила про ведення метричних записів баптистів. 15 серпня того ж року був затверджений, а 12 вересня оприлюднений відповідний циркуляр, який, згідно з прізвищем міністра внутрішніх справ Макова, отримав назву “маковського”.

У циркулярі зазначалося:

1) баптисти безперешкодно сповідують своє віровчення та виконують обряди віри згідно з існуючими у них звичаями. Суспільне богослужіння вони відправляють в обладнаних або відведених ними для цього, з дозволу губернатора, будинках;

2) обрані баптистами духовні наставники можуть звершувати обряди та проповідувати після затвердження їх у цьому званні губернатором;

3) метричні записи шлюбів, народжень та смерті баптистів здійснюються місцевою цивільною владою.

Далі в Циркулярі подавалися правила про форму метричних записів щодо шлюбів, народжень та смертей баптистів.

Зрозуміло, що російсько-українські баптисти поспішили скористатись правами, які їм надавав цей нормативний акт. 19 лютого 1880 р. губернським правлінням Катеринославської губернії було дозволено українським “баптистам, що проживають в с. Ейнлагу, Хортицької волості, Катеринославського повіту, на землі Кущевих, Олександрівського повіту, вільно відправляти богослужіння та виконувати обряд віри згідно з їх віровченням в обладнаних ними для цього будинках”.[1] Після цього баптистська громада обрала пресвітером М.Дупленка. Але губернська влада його не затвердила, бо в зібранні громади брали участь менше половини її членів. Громада побудувала молитовний будинок, а дані про віруючих були занесені до “казеної книги”.

 Віруючі ще раз звертались до губернатора та міністра внутрішніх справ про затвердження М.Дупленка пресвітером та О.Чорного дияконом, але відповіді не отримали. У зв’язку з наступною коронацією Олександра ІІІ (1881 р.) віруючі, з метою добитися легалізації свого становища та діяльності, значно активізувалися.

У 1882 р. вийшло роз’яснення міністерства внутрішніх справ. Згідно йому, закон 1879 р. стосувався баптистів з числа іноземців, що проживали у Росії; тих, хто перейшов до російського підданства, будучи баптистами, та баптистів, що навернулися до цієї секти з іншого неправославного сповідання. Як уже зазначалося, росіяни та українці, згідно з фактом свого народження, вважалися православними і знаходились поза сферою дії даного Закону. Після цього роз’яснення, що з’явилося через два роки після виходу самого Закону, коли євангельські віруючі з відома влади користувались пільгами, які надавав цей Закон, відновилися репресії щодо них.

Прохання громад легалізувати їх діяльність не задовольнялися, молитовні будинки зачинялись, уже узаконені записом у метричні книги про шлюби та народження дітей не визнавались чинними, виконання обрядів віри та проповідь трактувалися як злочин, що тяг за собою кримінальну відповідальність.

Злочином було і виховання дітей згідно з переконаннями батьків-баптистів. Діти баптистів вважалися православними, тому їх неправославне виховання практично ставало “відверненням від православ’я”. Батьків карали, а дітей відбирали та направляли на виховання до православних родин. Повернулася і проблема  поховання віруючих.

Лише в Таращанському повіті Київської губернії це становище поліпшилося після того, як місцевий пристав не тільки дозволив українським баптистам поховання без участі православного священика, але й роз’яснив місцевому священику, що закон не примушує тих, хто відступив від православ’я, запрошувати священика для здійснення поховання: “Запрошувати його залежить від доброї волі, й нема права примушувати”.[2]Період 1879-1883 рр. для євангельських віруючих був неоднозначним, оскільки вмістив у собі й відносно вільну діяльність євангельсько-баптистського братства згідно з пільгами, що дарувалися Законом 1879 р., і продовження переслідувань.

Розповідаючи про значення Закону 1879 р. для українських євангельських віруючих, треба згадати цитату з роботи В.І.Ясевич-Бородаєвської: “Що ж дав у результаті циркуляр від 27 березня 1879 р.? Для керівних осіб визначилася досить ясно група українців, які відпали від панівної церкви, і, уже не ховаючись, в силу фіктивного права, виступила, як готова окрема громада, прохаючи для себе законних прав; що ж стосується обдурених в своїх сподіваннях баптистів, то у них залишилось лише жагуче почуття розчарування за несправедливості та образи”.[3] 

1882 р. в Києві розпочалась євангельська праця. Перші зібрання проходили на квартирі Вітнова. Серед перших навернених був слюсар Київського залізничного депо Даниїл Тимошенко, який став ревним проповідником Євангелії. Через переслідування віруючі збирались таємно у підвалах будинків, по хатах на околицях, на березі Дніпра, по ярах та кладовищах, де вони могли сховатись за деревами від сторонніх очей. Євангелію читали вночі, при світлі свічок. На зібрання приходили спочатку 10-12 осіб, згодом більше.

Серед провідних київських баптистів слід назвати Якова Сибріна, який проповідував навіть просто на базарній площі, та Шиманського, який навернувся внаслідок проповіді Сибріна. Шиманський почав проповідувати людям, які приходили до його кузні. У 1886 р. київські віруючі створили церкву, першим пресвітером якої було обрано Д.М.Тимошенка.

Водночас розпочинається євангельське пробудження серед українців на Волині, яке відразу ж набуває форми баптизму. У 1876 р. навертаються мешканці Пекарщини Семен Овдейчук та Степан Павловчук зі своєю родиною. Довідавшись про це, баптисти з Півдня посилають на Волинь у 1877 р. І.Рябошапку. У зв’язку з гонінням на віруючих І.Рябошапка проповідував серед місцевого населення лише вночі. Він охрестив 14 мешканців Пекарщини, Горошок та Дашенки. Після його від’їзду відбувається масове навернення до баптистів. Місцева влада знову починає переслідувати віруючих. Як завжди, гоніння відбувалось не тільки на офіційному, але й на неофіційному рівнях. У 1881 р. Волинь відвідав І.Лясоцький із Косяківки. Але через рік його та навернених внаслідок його проповіді заарештували. Після півроку знущань місцевих баптистів звільнили і суворо заборонили проповідувати Євангелію. На деякий час проповідь Євангелії на Волині змовкла.  


Интересная статья? Поделись ей с другими: