Вы здесь:: Библиотека Духовные статьи Мудрість дроворуба
 
 

Баннер
 
 
 
 

Мудрість дроворуба

E-mail Печать PDF

Чи ви би купили будинок, оглянувши тільки одну з кімнат? Купили б автомобіль, поглянувши лише на його колеса і фари? Зробили би висновок про книгу, прочитавши один абзац?

Я б ні.

Правильне судження вимагає широкого огляду. Це справедливо не тільки щодо купівлі будинків, машин і книг, але і щодо оцінки життя. Одне падіння не робить людину занепалою; одна перемога не робить переможцем. «Кінець справи – кращий за її початок, тобто кінець – справі вінець», – писав мудрець.

«Будь… терпеливим у горі», – луною відгукується апостол Павло.

А один дроворуб поговорював: «Не суди фразу за першим словом».

Дроворуб? О, можливо, ви не знайомі з ним, то дозвольте представити.

Я взнав про нього у Бразилії. З ним мене познайомила жінка, яка знала про те, що мені потрібно навчитися терпінню. В той час ми з дружиною вже шість місяців з п’ятирічного контракту жили в Бразилії, і я був у відчаї. Моє захоплення столицею змінилося роздратуванням через мову, якої не знав, і через культуру, яку не розумів.

«Терпіння, – бувало, говорила Марія, – тільки терпіння». Марія навчала мене португальської. Але найбільше вона була для мене голосом потіхи у грозовий шторм. З материнською наполегливістю виправляла мою вимову і допомагала полюбити її країну.

Одного разу, будучи у розпачі через те, що вкотре не зміг забрати з митниці посилку (як правило, на це йшло місяці зо три), в якості домашнього завдання від Марії я отримав розповідь. І вона допомогла мені змінити відношення до країни набагато більше, аніж знання португальської мови.

Ця історія проста. І все ж для тих з нас, хто намагається робити висновки про життя з одного дня, вона є мудрим посланням. Я не старався прикрасити розповідь. Лише переклав її. І молюся про те, щоб вона нагадала вам, як і мені, що терпіння – велика мужність.

Одного разу в дуже маленькому селі жив-був дід. І хоча він був бідним, у селі йому всі заздрили, бо у нього був красивий білий кінь. Навіть володар тієї країни домагався скарбу діда, бо подібного коня ніколи не бачили раніше – таким він був величним, статним і сильним.

Люди пропонували шалені гроші за скакуна, але дідусь завжди відмовлявся, приговорюючи: «Для мене це не просто кінь. Він як людина. Як можна продавати людину? Він – друг, а не власність. Як можна продати друга?»

Дід був бідним, а спокуса – великою. І все ж він не продавав коня.

Та от якось у стійлі коня не виявилося. Все село зібралось у старого. «Дурень ти, старий, – знущались люди. – Ми попереджували, що тебе пограбують. Ти такий бідний. Як ти міг взагалі сподіватися зберегти таку цінну тварину? Краще б тобі було продати його. Ти б отримав за нього будь-яку суму, яку б захотів. А тепер ось коня немає і нещастя, як прокляття, впало на тебе».

Старий же відповідав: «Не поспішайте язиками. Скажіть тільки, що коня в конюшні немає. І це все, що ми знаємо, все решта – припущення. І що ви можете знати про те, проклятий я чи ні? По чому судите?»

Люди заперечували: «Не роби з нас дурнів! Можливо, ми і не філософи, але великої філософії тут не потрібно. Всім зрозуміло, що, якщо коня вкрали, то це – прокляття».

І знову старий сказав: «Все, що я знаю, так це те, що конюшня порожня і коня у ній немає. Інше мені не відоме. Я не можу сказати, прокляття це, чи благословення. Те, що ми бачимо, тільки частина цілого. Хто може сказати, що буде далі?»

А люди сміялись. Вони думали, що старий зійшов з глузду. Бо завжди вважали його дурнем; якби він таким не був, то давно продав би коня і надбав би великі гроші. А замість того він – нужденний дроворуб, дід, який до цього часу валить дерева, вивозить їх з лісу і продає. Заледве зводить кінці з кінцями, живучи в жалюгідній бідності. А тепер стало зрозуміло, що він дійсно дурень.

Через п’ятнадцять днів кінь повернувся. Його не вкрали: кінь втік у ліс. І не просто повернувся, а ще й привів зі собою табун диких коней.

І знову односельчани зібрались у дроворуба і роздумували: «Діду, ти був правий, а ми помилялися. Те, що ми вважали прокляттям, виявилося благословенням. Будь ласка, прости нас».

А старий відповів: «Ви знову дуже поспішаєте. Скажіть лише, що кінь повернувся. Ви можете стверджувати тільки те, що з ним прийшов табун коней, але не судіть про все решта. Звідки ви знаєте, благословення це чи ні? Ви бачите лише частину. Доки не знаєте всієї історії, доти не можете судити. Ви прочитали лише одну сторінку книги. Чи можете вже робити висновки зі всієї? Ви прочитали лише одне слово з фрази. Чи можете зрозуміти її повністю?»

Люди задумалися, а він продовжував далі: «Життя дуже багатогранне, і все ж ви робите висновки про все життя по одній сторінці, по одному слову. Все, що ви маєте, це його частинки. Не говоріть, що це благословення. Ніхто цього не знає. Я задоволений тим, що знаю, і мене не хвилює те, чого я не знаю».

«Можливо, воно і так», – говорили люди один одному. Правда, погоджуючись з ним, у глибині душі вважали, що старий не правий. Вони вважали, що це – благословення. З одним конем повернулось ще дванадцять. Трішки праці, і коней можна об’їздити і приручити, потім продати за великі гроші.

А у цього старого був син, єдиний син. Юнак став об’їжджати диких коней, але якось упав з коня і зломив дві ноги. І знову односельчани прийшли до старого, щоб робити висновки і давати поради.

«Ти був правий, – казали вони, – таки виявився правим. Ці коні не були благословенням. А тільки прокляттям. Твій єдиний син зломив ноги, і тепер, на схилі літ, в тебе немає нікого, хто б міг тобі допомогти. Ти зараз бідніший, ніж був раніше».

І знову взяв слово старий: «Люди, вас весь час збурює пристрасть до суджень. Не поспішайте. Скажіть тільки, що син мій зломив ноги. Хто знає, прокляття це, чи благословення? Ніхто не знає. В нас є лише шматок цілого. Життя і складається з таких шматків».

І сталось так, що незабаром країна почала війну проти сусідньої держави. І всіх молодих людей цього села забрали в армію. Єдиним виключенням був син старого, тому що мав вади. І знову люди прийшли до дроворуба, плакали і бідкалися про своїх синів, призваних на війну. Вони мали невелику надію, що їхні діти повернуться: ворог був сильним, війна могла бути програною, і тому могли ніколи не побачити своїх синів знову.

«Ти був правий, старий, – плакали вони, – Бог свідок, наскільки ти правий. Все вказує на це. Нещастя з твоїм сином повернулось благословенням. Може, його ноги і поломані, але він все ж з тобою. Наші сини пішли назавжди».

Дроворуб почав мову знову: «З вами неможливо говорити. Маєте завжди готове рішення. Ніхто не знає всього. Скажіть тільки одне: «Нашим синам прийшлось іти на війну, а твоєму ні. Ніхто не знає, добре це чи погано. Ніхто з вас не є настільки мудрим, щоби знати все. Все знає тільки Бог».

Адже старий був правий. В нас є тільки частини цілого. Життєві невдачі і страждання – лише сторінки великої книги. Ми не маємо поспішати з висновками. Треба утримувати себе від суджень про бурі нашого життя, доки не дізнаємося всієї історії.
Я не знаю, де дроворуб навчився такому терпінню. Можливо, від іншого чоловіка, що родом із Галилеї, який теж мав справу з деревом. Він був Теслею, який сказав про це краще за всіх:

«Отож, не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи» (Мт.6:34).

Йому дано знати, адже Він – Автор нашої історії.

І Він вже написав останній розділ.

Макс Лукадо

Слово про Слово
 

Интересная статья? Поделись ей с другими: