Ви тут:: Діяльність Зовнішня місія Історія Артура - покаяння, семінарія, Африка. Як я не зміг без благовістя!
 
 

Банер
 
 
 
 

Історія Артура - покаяння, семінарія, Африка. Як я не зміг без благовістя!

e-mail Друк PDF

Артур – народжений у християнській сім’ї, баптист у четвертому поколінні.  Живе у с. Смоляри Старовижівського району, що на Волині. З дитинства мріяв про місію. Йому завжди подобалось читати книжки про місіонерів, дивитись фільми про них. Якось він натрапляв на усі місіонерські форуми та конференції.

У 14 років покаявся, тоді ж охрестився. Зараз Артур Шамайда навчається на 4-му курсі в УБТС, за програмою «Бакалавр пасторського служіння». Звершує служіння керівника молоді у своїй церкві, а також їздить в сусіднє село, де ведеться праця по організації нової церкви – проводить підліткове служіння.

Як потрапив до Української Баптистської Теологічної Семінарії?

У мене багато речей знаходиться по інтернету. Спершу я приймаю якесь рішення, потім починаю шукати і знаходжу. Так було і з семінарією. Я завжди знав, що буду служителем Євангелії. Бачив потребу у цьому. В 14 років я проголосив свою першу проповідь. Згодом пішов навчатись у Регіональний Луцький Біблійний Коледж. А потім вирішив, що потрібна семінарія. «Загуглив» і знайшов УБТС. Приїхав, тоді власне, переносили навчання з Борислава до Львова.

Що дає тобі навчання у семінарії?

Оскільки, з дитинства я мав мрію їхати на місію, то знав, що для цього потрібна базова біблійна освіта. Я отримую її в семінарії. Навчання якісне, на гідному рівні. Для мене дуже важливим і корисним був курс місіології, що викладав нам Томі Єрковіч. Він розповідав про статистику, пов’язану з кількістю місіонерів у світі, про потреби в  євангелизмі, ділився практичними нюансами, оскільки є діючим місіонером в Україні. Також дуже перегукуються цінності семінарії «Біблійність. Місійність. Відповідальність» з моїми власними.



Коли мрії збуваються!

Я вже розповідав про свою пристрасть до всього, що пов’язане з місіонерством. Отож, прийшов час. Чомусь роздумував про ті країни, де у людей є найбільші потреби: як духовні, так і фізичні. Вирішив самотужки наскладати трохи коштів, щоб не обтяжувати церкву, бо ж уперше, не знаю ще «як все і до чого». Розглядав Африку, або Індію. Знавши, що один пастор – Геннадій Мохненко їздить у Кенію, вирішив написати до нього. Він розповів, що їздить, як правило на 10 днів,  це коштує доволі дорого. Я продовжив шукати. Знайшов, також в інтернеті, місію «Содействие», яка звершує служіння у Кенії. Прикро мені було, що немає там жодної баптистської місії.  Купив квиток на літак, спакував валізи і в дорогу.

Перший крок на африканській землі.



Перше відчуття, яке опанувало мною, коли вийшов з літака – це розчарування. Ще коли збирався до Африки, то вирішив, що буду об’єктивним у подачі інформації, вражень і почуттів, які набуду на місії. Розчарування прийшло від того, що в Найробі (столиці Кенії) я не побачив тих жахливих картин, які зазвичай показують: як  TV, так і місіонери, які потім роблять звіти й репортажі своїх поїздок. Я побачив нормально вбраних людей, лише колір шкіри відрізняв їх від типових людей великого міста європейського континенту. Побачив нормальний транспорт, таксі, телефони, різноманітні послуги, торгові центри. Місцеві люди допомогли зорієнтуватись звідки їде автобус до Кесумі, дали зателефонувати (все це за невелику платню). І от 400 км на автобусі і я в пункті призначення.



Два місяці на місії.



Вже там, на місії «Содействие» я побачив усі реалії життя в епіцентрі Африки. Зустрів тисячі людей: бідних, хворих на малярію, ВІЛ-СНІД, онко, голодних, спраглих, що живуть в осередках інфекції, без умов і засобів на існування. Саме таким людям ми з командою служили.



Основне служіння – це проповідь Слова. Але на рівні з ним – медична допомога. Щодня наші лікарі приймали близько 30-50 хворих, й мимоволі, навіть не маючи медичної освіти, вчишся надавати першу медичну допомогу, перев’язувати рани, робити тести. Місцевість, де ми дислокувались, дуже потерпає від малярії. Вона досить легко лікується, але якщо ти не маєш 10 доларів для ін’єкції, то через 3 дні  обезсилюєшся так,  що не можеш піднятися з ліжка і наступають дуже сильні судороги, а потім згораєш при температурі 40 градусів. Згідно статистики на півдні Африки кожні 30 секунд хтось помирає від малярії.



Другою найбільш розповсюдженою хворобою, від якої вмирають люди, зокрема діти в Африці – це жовта гарячка (жовтяниця), однак при правильному догляді та медичному супроводі  піддається лікуванню, люди повністю видужують. Але вся проблема в тім, що у звичайних селян Кенії немає не те що медикаментів, належних умов проживання, але й елементарно – чистої води немає. У період засухи, на місці де мала б бути річка, люди викопують ями і черпають звідти щось схоже на баюру, це і є їхнім питвом.



Щотижня, у вівторок ми ходили у госпіталь, щоб допомагали хворим, говорити Євангеліє і молитись за них. Зокрема у дитяче онкологічне відділення, і дуже сумно було, коли наступного тижня ми вже могли не зустріти дітей, з якими спілкувались на минулому тижні. Для мене – це було найважче.



Також ми їздили у дві пустелі: кам’яну і піщану. Їхали туди до людей, знову ж таки – щоб проповідувати Слово Боже, давати їм надію і дуже багато працювали. Працювали фізично, роздавали їжу, привозили чисту воду, одежу, ліки. Щоразу ми зустрічались з новими небезпеками. В пустелі – це були скорпіони. Ми вбили одного за 2 метри від нас.

Цікавий період був, коли ми служили на березі озера Вікторії, село Дунга. По-перше, дорога туди дуже небезпечна, проходить попри сомалійську границю. А Сомалі – то країна, де фізично знищують християн, зараз навіть усі місіонери з Сомалі перебрались у Кенію, бо є загроза їхньому життю. На кордоні сомалійські чоловіки  просто займаються свавіллям, завжди п’яні, нерідко з автоматами в руках, просто можуть забрати жінок, які їм впали в око – Бог милував нас від цього.



Люди, що живуть біля озера Вікторія заробляють здебільшого тим, що готують їжу рибалкам. А ще тим, що продають своїх дітей в сексуальне рабство тим же рибалкам. Тому ми щоранку приходили на берег і розмовляли з ними, свідчили про Христа. Часто люди приймали Ісуса, каялись. І до речі, це дуже помітно, коли люди стають християнами. Бо навіть їхній побут змінюється. Вони починають наводити порядок в домівках, викидають вже сміття в іншому місці, а не там, де живуть, прикривають свою наготу, починають піклуватись один про одного. Не знущаються з батьків, бо таке часто  трапляється.



Там люди дуже швидко старіють. У 40 років виглядають так, як у нас в 60-70. Але, там і небагато людей доживає до старшого віку. Ще цікава річ – жінкам у дитинстві на шию одягають кільця, для видовження шиї (така в них мода). З кожним роком тих кілець стає все більше, і вони їх ніколи не знімають, бо шия просто може не витримати – зламатись. Уявляєте, який запах?



Ще одне, чим займається місія в Африці – це організація шкіл для дітей. Там немає державної освітньої програми, усі школи приватні, відповідно – коштовні.  Часто – це єдиний шанс на виживання для дітей. Іноді, люди не мають змоги й одного разу на день поїсти. А там про них піклуються, є дворазове харчування, навчання відбувається англійською. Власне, я став причетним до відкриття однієї з таких шкіл. Один місяць навчання в школі для однієї дитини коштує 35 доларів. Тому ми шукаємо спонсорів по світу і кожен на своїй батьківщині. Просимо людей, щоб посвятили себе жертвувати кошти упродовж року. Є багато тих, хто відгукується. Але дітей, які потребують підтримки – завжди більше. Як правило школи відкривають християни, або міжнародні благодійні організації. Освіта дає дітям можливість у подальшому знайти бодай якусь роботу, а отже – дає шанс на життя.



Плани на майбутнє

Мені дуже пощастило служити разом з командою посвячених і «невипадкових» людей, які стали підтримкою і хорошим прикладом. По перше – хочу повернутися туди знову, але на довший період. Ще роздумую-молюсь  про Індію.



Якщо глобально – то мрію відкрити баптистську місію, можливо в Африці. Великим підбадьоренням є для мене те, що коли я розповідаю свої свідчення і ділюся враженнями від поїздки на місію тут в Україні, то є дуже багато людей, які готові жертвувати і підтримувати цю справу.



Я переконаний, що кожен християнин має брати участь у великому дорученні Ісуса Христа. Є ті, які йдуть до краю землі, а є ті, які споряджають цих місіонерів. Якщо ти не можеш іти, то повинен підтримувати тих, хто йде. Молитовно, фінансово. Я за «радикальне християнство», за місіонерське служіння!!!

Автор: Попудник Іванка, УБТС

Интересная статья? Поделись ей с другими: