Ви тут:: Діяльність Соціальне служіння Андрій Ковальов: «Господь змінював траєкторію куль – вони летіли куди завгодно, тільки не в нас»
 
 

 

Банер
 
 
 
 

Андрій Ковальов: «Господь змінював траєкторію куль – вони летіли куди завгодно, тільки не в нас»

e-mail Друк PDF

«Коли країну накриває хвиля переживань, а суспільство лихоманить від страждань, Церква не може бути осторонь цього», - впевнений пастор житомирської церкви Андрій Ковальов. Сімнадцять разів він їздив до військових, як волонтер та капелан, забирав по 200-300 поранених та загиблих, а також розвозив їжу і займався проблемами та потребами переселенців. Про те, як використати всі можливості сьогодення і не залишитися байдужим, розповів сам пастор.

Пасторе Андрію, коли ви розпочали служіння серед військових?

Це почалося у 2014 році. Коли потік переселенців у нашу область зменшився, тоді з’явилась можливість переключитися на другий напрям служіння. В той час держава почала організовувати у Житомирській області центр підготовки високомобільних військ України. Для цього на полігоні у селищі Берлівка біля Житомира були встановлені намети. Але на перших порах вони зовсім не були забезпечені провізією. Було жарко, а в них бракувало води. Побачивши цю потребу, ми вирішили допомогти. Так, раз на тиждень ми почали привозити 20-літрові бутелі з водою і декілька кулерів, щоб солдати могли вгамовувати спрагу. Одного разу, коли ми привезли воду, до нас вийшов командир цього підготовчого центру і запитав: «Ви, напевно, віруючи люди?». Ми відповіли: «Так». «Тоді в мене до вас прохання, - продовжив він. - На підготовці буде 3000 людей, і я хотів би, щоб ви для всіх бійців роздрукували 90 псалом на папері формату А4». Виявляється, він був командиром підрозділу, який захищав Луганський аеропорт. В кожного бійця був роздрукований капеланом 90-й псалом. Під час особливої небезпеки і обстрілів вони спасалися тим, що разом сідали і читали цей псалом. Отже, ми погодились. Ініціювали зустріч пасторів з восьми церков Житомира і навколишніх сіл і домовились, що зробимо це. І зробили, але не на папері, як просив командир, а з пластика в форматі банківської картки, щоб було зручно і вміщалося в кишеню. Ще додали молитву каяття і контактні телефони капеланів. Військові були дуже вдячні за це, й до того ж, це тепер – предмет нашого свідчення. Ось таким чином ми опинилися на полігоні і почали служіння серед військових.

А як ви визначаєте, куди саме потрібно їхати?

Упродовж цього часу ми познайомилися і здобули досвід спілкування з деякими командирами. Так, у телефонній розмові вони розповідають про свої потреби, і тоді ми цілеспрямовано організовуємо поїздку. Проїжджаючи блокпости, зупиняємось, щоб чимось допомогти військовим: когось пригостити, комусь сказати слова підбадьорення, комусь привіт передати. Є такі підрозділі, з якими склалися тісні стосунки, і ми можемо привезти більш коштовні подарунки. Наприклад, у два підрозділи ми завозили автомобілі (без розмитнення, правда), які купляли за кордоном.

Особлива історія стосунків у нас склалася з 36-ою бригадою. Ми познайомилися з ними ще у 2014 році, коли це був батальйон морської піхоти з дислокацією у Криму, м. Феодосія. В той час житомирські підприємці зібрали близько 60 тисяч гривен, щоб допомогти військовим у Криму. Ці кошти передали на різні потреби військових, а також для того, щоб вони мали змогу евакуювати свої сім’ї. Ми приїхали у Феодосію 9 березня. Побачивши цю частину, не знали як туди попасти, бо вона була оточена чотирма кільцями. Це був час «зелених чоловічків», бородатих дядьків і козачків, дружин з Феодосії, а також російських військових в повній екіпіровці. Тому в нас були певні переживання.

Але Бог допоміг, щоб ми без перешкод зайшли через всі ці оточення. Познайомилися з командиром цього батальйону, обмінялися телефонами, і з тих пір в нас зав’язалася дружба. Ми також привезли декілька мобільних телефонів з картками поповнення і декілька планшетів. Таким чином, в нас була можливість підтримувати з ними зв’язок. Ми допомагали їм протягом всієї їх історії, коли їх штурмували у Феодосії. Після чого командира цього батальйону вивезли з Криму з поламаними ребрами на територію, підконтрольну Україні, і ми супроводжували його до шпиталя. А після лікування – до місця нової службі у м. Миколаїв.

Тепер йому довірили формувати не батальйон, а бригаду. Саме він був одним з ініціаторів нашого приїзду до них. Ми мали запрошення з двох різних боків, тому розуміємо, що це зробив Господь. Нам зателефонував голова Всеукраїнської громадської організації «Об’єднання християн-військовослужбовців України» Василь Хіміч і повідомив про те, що є запрошення від Генерального штабу: три бригади, у тому числі й 36-а, потребують капеланів. Але в них раніше ніколи не було капеланів, отже вони не знали, що то за люди і чим вони займаються. Думали, що капелани будуть лише заважати, плутаючись під ногами. Бог поклав нам на серце чітке розуміння, що нам потрібно їхати на самий «передок», де наші військові мають найбільшу потребу. Нас відмовляли і говорили, що нам не обов’язково це робити і, навіть, не потрібно, але ми цілеспрямовано поїхали саме у 36-у бригаду.

Потрапивши до них, ми намагалися бути тихими, займаючись, перш за все, задоволенням матеріальних, душевних і духовних потреб. Завдяки цьому в нас склалися добрі стосунки. Коли ми їхали на ротацію, то багато бійців жалкували і говорили нам про це. Також ми отримали гарну відзнаку від командиру бригади, який написав нам листа про те, що він дуже задоволений нашою справою і хотів би й надалі співпрацювати.

Коли і як відбуваються зустрічі серед військових?

Вже більше півроку кожен день на полігоні ми проводимо зустрічі серед військових. На одній зустрічі з братами була внесена пропозиція, щоб кожен із служителів цих восьми церков вибрав собі день, коли він може провести 3-4 години на полігоні. Так, кожен брат приїздить у свій день і обов’язково бере с собою декілька термосів з кавою, 15 літрів води, цукерки і печиво. За цей час багато людей познайомилися з нами і почули Євангеліє. На цих зустрічах немає традиційного у нашому розумінні богослужіння: з хором, співом і проповіддю. Це, скоріше, душеопікунські бесіди. Поки людина стоїть в черзі за стаканчиком кави, є можливість з нею поговорити. У мій день, четвер, приходить до 200 людей і, на жаль, не з усіма вдається поспілкуватися. Люди діляться душевними проблемами, страхами, переживаннями за свою сім’ю, маму, рідних, за своє майбутнє. Ми будуємо стосунки. Ми показуємо, що нам не байдужа їхня доля, і ми близько до серця сприймаємо їхні переживання.

Чи легко бійцям відкривати свої почуття, і які питання найчастіше їх турбують?

Є чоловіки різних психотипів: одних ти не можеш переслухати, а других складно розговорити. Буває достатньо й просто вислухати людину. І тоді я слухаю, а потім кладу руку на плече і кажу: «Давай, я за тебе помолюсь?! А якщо хочеш, разом помолимось. Ти знаєш молитву «Отче наш»?». Так ми молимось разом, а потім і я ще окремо молюсь за нього. Бійців турбують різні питання. Найчастіше ми говоримо про владу і зброю. Особливо їх бентежить заповідь Господня: «не вбий». Солдат каже: «Іду на війну і знаю, що буду вбивати. Як мені з цим бути?» І ти пояснюєш із Слова Божого, що саме Господь говорить про цю заповідь, розповідаєш біблійні історії.

Як церква ставиться до цього служіння?

Церква підтримує. І це відчутно, навіть в тих невеликих, але щирих пожертвах по 10-20 гривен від бабусь. Також, якось недільна школа зробила конкурс малюнків для військових. Це підбадьорює солдат, підіймає їх на висоту, підтримуючи моральний дух. Військові сприймають малюнки, як щось особливе, містичне, як обереги. Одного разу побачив БТР, який був повністю обклеєний дитячими малюнками. Виявилося, що його водій − батько п’ятьох дітей. Дивлячись на ці малюнки, він згадує про своїх дітей, сприймаючи їх як малюнки своїх рідних дітей. Тому він дуже щиро відноситься до цих малюнків і дорожить ними. А я з зони бойових дій обов’язково приводжу розірвані гранати, осколки, гільзи чи ще щось для того, щоб показати дітям − це для них важливо.

Якою, на вашу думку, є біблійна позиція щодо захисту?

У Слові Божому чітко проведена лінія, що Господь є нашім захисником. Він захищає найменш захищені верстви населення: вдів і сиріт. Він захищає тих, кого відмовляються захищати суди, державні установи і навіть прості люди. Якщо ми хочемо, щоб в нашій державі були нормальні захисники, ми повинні в церквах наводити приклад Самого Господа. Кожен чоловік має бути захисником, перш за все, своєї сім’ї, мами, дружини, дітей, рідних і близьких. Бо захищаючи вітчизну, ми цим самим захищаємо своє майбутнє. Ти не можеш собі дозволити, щоб тебе захищав хтось інший. Це має спонукати нас до серйозного відношення до захисту. Коли ми говоримо, що відмовляємось від військової служби, але в той самий час користуємось тим, що хтось нас захищає (наприклад, міліція, військові, спецслужби, судді), то в цьому проявляється наше фарисейство і лицемірство. Тому з одного боку, християни повинні йти і захищати, бо це потрібно. А з іншого, їм варто бути серед військових і нести світло, яке ми зобов’язані нести. Це світло має досягнути армії. На сьогодні два великих скупчення чоловіків в Україні – це тюрми і армія. Християнська статистика говорить, що якщо до Бога навертається дитина, яка відвідує Недільну школу, то ймовірність того, що після її свідчення батьки теж будуть віруючими, складає 3%, якщо навертається мама − відсоток збільшується до 15%, а коли першим батько приймає Христа в своє серце, то ймовірність того, що вся сім’я буде з Богом, дорівнює 72%. І це дійсно є так у реальному, практичному житті! Коли батько, як голова сімейства, відкриває своє серце для Євангелія, то жінка і діти слідують за ним.

Розкажіть про особливі моменти Божого захисту на лінії зіткнення.

Ми їздили по всіх передових пунктах, на яких була дислокована 36-а бригада. Спочатку були в п. Широкіно, потім в с. Лебединська. Там були постійні обстріли. Під час обстрілів, які приголомшують, головне: встигнути схопити бронежилет, надіти каску і знати, куди, в який підвал бігти.

Під час останнього обстрілу хлопці рахували кількість снарядів, які вилітають і не розриваються. Виявилось, що з 17-ти випущених снарядів 14-ть не розірвалися. Потім солдати зібрали їх на полі, як гриби, для того, щоб знешкодити. Це була очевидна Божа милість по відношенню до нас. І ми зі своєї сторони використали цей факт для того, щоб говорити, що, коли капелани серед вас, то Господь милує – снаряди не розриваються. І на нас дивилися, як на якихось небожителів, так само, як колись дивились на апостола Павла мешканці острову Меліт, коли у нього на руці повисла змія.

Ще був випадок, коли ми під’їжджали до місця свого призначення і по нас почав стріляти снайпер. Ми побачили це по тим кулям, які летіли навколо, але жодна з них не поцілила ані в нас, ані в наш автомобіль, який був білого кольору й, до того ж, у відкритому просторі. Саме Божа рука захистила нас від реальної загрози для нашого життя. Господь змінював траєкторію куль – вони летіли куди завгодно, тільки не в нас.

Що б ви хотіли побажати нашим читачам?

Хотілося б, щоб наші брати і сестри зрозуміли важливість військової служби у державі, а також побачили необхідність присутності євангельських віруючих в армії. Сьогодні Бог дуже широко відкрив двері для входження віруючих в армію через цей воєнний конфлікт. Я найбільше боюся того, що ми, як євангельські церкви, будемо неспроможні використати можливість, яку дає нам Господь, покладаючи на нас привілей і відповідальність за це. Хотілося б, щоб ми були відповідальними по відношенню до військових.

І, на останнє, дуже просте побажання: коли ви бачите на вулиці військового, не соромтесь підійти до нього, сказати слова подяки за те, що він є нашим захисником. Проявіть до нього увагу: можливо, обійміть його, сфотографуйтесь або пригостіть чимось, хоча б кавою. Йому буде дуже приємно! Це обов’язково підбадьорить його бойовий дух та підвищить його особисте значення!

Прес-служба ВСЦ ЄХБ

Интересная статья? Поделись ей с другими: